«Звідси нікуди не поїду, хай уже тут убивають»

Я все життя пропрацювала в районному відділі соціального захисту населення в Донецьку. Допомогла багатьом людям, була наставницею для колег-новачків. 

Я живу в Петровському районі. Тут постійно бабахкає, вибухи не замовкають, над будинком літають снаряди. Живу сама, єдина дочка в Білорусі. Чоловік, ветеран війни, помер. Живу в приватному будинку, але через похилий вік і хворобу (підвищений тиск) не виходжу за межі свого двору.

Як і всі інваліди та пенсіонери в Донецьку, я з липня не одержую жодних виплат. Витратила на ліки те, що відклала на похорон. А зараз уже жодних заощаджень не залишилося. Щоб отримати гуманітарну допомогу, треба записуватися, відмічатися, стояти в черзі. А мені ходити важко, я задихаюся.

Ще допомагають сусіди, доглядають; хто вугілля підвозив, хто води, хто хліба. Сама б я не впоралася. Мені б грошей – я б ні в кого нічого не просила. Ніколи не ходила з простягнутою рукою і не люблю цього. Але нужда змусила. Якби були гроші, купила б собі хоч ліки. А поки, крім гуманітарної допомоги, сподіватися мені нема на що.