Я все життя пропрацювала в районному відділі соціального захисту населення в Донецьку. Допомогла багатьом людям, була наставницею для колег-новачків.
Я живу в Петровському районі. Тут постійно бабахкає, вибухи не замовкають, над будинком літають снаряди. Живу сама, єдина дочка в Білорусі. Чоловік, ветеран війни, помер. Живу в приватному будинку, але через похилий вік і хворобу (підвищений тиск) не виходжу за межі свого двору.
До дочки в Білорусь їхати не хочу з простої причини – я просто не доїду, це з пересадкою в Києві дві доби. Хай уже тут убивають…
Як і всі інваліди та пенсіонери в Донецьку, я з липня не одержую жодних виплат. Витратила на ліки те, що відклала на похорон. А зараз уже жодних заощаджень не залишилося. Щоб отримати гуманітарну допомогу, треба записуватися, відмічатися, стояти в черзі. А мені ходити важко, я задихаюся.
Дякую за турботу, за те, що люди з Фонду Ріната Ахметова потурбувалися і привезли мені продуктовий набір
Ще допомагають сусіди, доглядають; хто вугілля підвозив, хто води, хто хліба. Сама б я не впоралася. Мені б грошей – я б ні в кого нічого не просила. Ніколи не ходила з простягнутою рукою і не люблю цього. Але нужда змусила. Якби були гроші, купила б собі хоч ліки. А поки, крім гуманітарної допомоги, сподіватися мені нема на що.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.