«Відправляєш дітей до школи і не знаєш, чи повернуться вони»

Ми жили приспівуючи. Зараз лягаєш – боїшся, і прокидаєшся – боїшся. Страшно дуже. У медпункт сходимо, в магазин зайдемо – і додому. Намагаємося менше виходити, страшно.

А страшно за дітей, тому що вранці відправляєш їх у школу й думаєш: приїдуть вони додому, не приїдуть? Їм в інше село треба. Їздить автобус, возить їх в Зайцеве, в школу, але коли перестрілки, автобус не ходить. За зиму добре, якщо вони місяці два відучаться. Тиждень вчаться, два тижні вдома. То автобус поламався, то перестрілки. Іноді чужі батьки привозять їх додому, тому що раніше намагаються зі школи забрати дітей.

16 липня 2015 року я була вдома. Ми були із середнім сином. Я бачила, як летіли снаряди незрозуміло звідки. Гупнуло... Син каже: «Мамо, комусь не пощастило». Потім другий снаряд – такий гуркіт! Дитина стояла й обмочилася на місці. Так добре потрусило нас. І це ми живемо Бог знає де, на іншому краї, але добре було чутно. Тоді чотири або п’ять снарядів поспіль летіли. Ми бачили це. А потім вранці середній брат приїхав, каже, що Сергія вбило.

Від вибухової хвилі всередині все потріскалось. Усе було завалено, все у крові було за хвірткою. Невістка каже, що він стояв біля хвіртки. Тут було маленьке накрите місце, вони влітку тут їли. Коли впав снаряд, його подробило осколками. Він у невістки запитав: «Люба, як ти?» Її привалило камінням, вона каже: «Я нормально» - «Ну а мені все, говорить, по-моєму».