Батьки в мене з Дудчан, а я проживаю в Кіровоградській області, і часто приходиться їздити до батьків допомагати. Мені 39 років, працюю прибиральницею в клубі. Нам зараз дуже важко, бо тато після інсульту не може сам себе обходити, то ми їздимо йому допомагаємо. Дуже важко. 

24 лютого зранку встала, як звичайно, прийшла у садок, а хвіртка на замку. Зателефонувала виховательці, а вона сказала, що війна. Страшно дуже було. 

Коли не було світла, було дуже важко, тому що у нас електроплитка. Також вода була пошкоджена, були негаразди в цьому плані. Освітлення не було, а дитина маленька, то важко було. Ще й ціни виросли. 

Батько з окупації дзвонив, коли міг, розповідав, що міг, бо їх часто перевіряли. Були тільки загальні фрази: «Все добре, хата ціла». 

Скільки ми знали Дудчани - це село було процвітаюче, а зараз там – руїни. Ще й впав снаряд біля нашого будинку, пошкодив вікна.

Війна - це дуже великий страх. Але розумію, що потрібно тримати себе в руках. Потрібно просто відноситися до всього з розумінням. Ми не можемо нічого змінити, найголовніше - щоб в серці не бути твердим. Треба залишатися людяними.

Ми надіємося, віримо і знаємо, що настане час нашої перемоги, і прийде час, коли будемо допомагати відбудовувати країну. Будемо віддавати свої сили і здоров’я для відбудови країни.