До повномасштабного вторгнення ми проживали в м. Миколаєві. Місто було під постійними обстрілами, ми до 26 квітня не виїжджали з міста, постійно ховалися, навчатись дитині не було змоги, у місті пропала вода. Останньою краплею було приліт бомби у сусідній будинок і ми вирішили тікати.

Так як тато Софійки помер у 2018 році я одна виховую дитину, допомоги і підтримки ми не мали, самостійно шукали шляхи виїзду з міста. У Львові на вокзалі теж попали під обстріл, в підземці ховалися.

Тривожність досі від будь-яких різких шумів. Пройшло більше року, а страх повертатись додому залишається. У Софійки підлітковий вік, психічний стан нестабільний, постійно в дипресіях, що немає змоги спілкуватися з друзями, які переїхали за кордон, ровесниками, зміна навчального закладу, адаптація на новому місці. Все це накопичилось. Хочеться пройти психологічну реабілітацію, за допомогою психологів навчитись сприймати сьогодення, вміти адекватно реагувати на події, які нам підкидає доля.

Важко було збагнути, що почалось повномасштабне вторгнення. Важко приймати рішення на переїзд, куди тікати, де безпечно. Як упакувати все своє життя в одну валізу.