Гулько Анна, 10 клас, Красноградський ліцей №1 ім. О. І. Копиленка Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващенко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Це число звучить майже абстрактно, коли спробуєш зрозуміти, скільки це – тисяча днів життя на війні. Для когось це просто статистика, ще одна цифра, що додається до хронології подій. Але для мене ці 1000 днів – це нова реальність, це життя, яке змінилося назавжди. Коли 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабний напад на Україну, багато хто з нас не вірив до останнього. Ми всі сподівалися, що це тільки нічний жах, який пройде разом зі світанком.

Але світанок приніс звуки сирен, вибухи й тривогу. Війна прийшла до нас не лише на карті, не лише у стрічках новин – вона увірвалася у серце кожного українця.

Я ніколи не думала, що мені доведеться таке пережити.  До цього я жила звичайним життям: навчання, сім’я, плани на майбутнє. Але коли перші ракети впали на моє місто, я відчула, що це може бути кінець, кінець усім моїм планам і мріям. Перші місяці були найважчими. Бачити розпач і відчай у очах своїх близьких, чути ці жахливі новини, та боятися кожну сирену та вибух. Ніхто з нас не знав, як довго буде тривати ця війна, але зрозуміло було одне, скільки б вона не тривала ми нізащо не здамося. 

1000 днів… Стількох ми  втратили за цей час... Мені було сумно від кожної новини про смерть людей, я боялася навіть за тих,  кого не знала, та молила,  щоб з ними все було гаразд.

А потім згодом на війну пішов мій брат… він був добровольцем, він щиро хотів захистити свою країну. Останній раз я бачила його 900 днів тому.  Він пішов і  більше не повернувся. Його взяли в полон. Це єдине,  що відомо мені та моїм близьким. Мене охоплює сум, але водночас і гордість – він пішов віддати життя за свободу.

За право нашої країни існувати, за право наших дітей жити без страху, але я все одно за ним дуже сумую…

Щодня я дивлюсь у небо і молюся, щоб цей день був ближчим до перемоги. Наша нація вже перемогла в серцях і думках, бо ми довели, що гідні свободи. Але попереду ще довгий шлях. Я бачу в очах усіх українців таку ж  рішучість і відвагу. Ми стали міцнішими, загартованими болем і втратами, але не зломленими.

1000 днів.  Мій шлях був складним і він ще не закінчився, але усі ми знаємо,  чого ми хочемо та за що боремось. За майбутнє, де наші діти більше не почують звуків вибухів. За країну, яка не боїться говорити про свої права і захищати їх. Я вірю, що цей шлях веде до перемоги.