Розборська Уляна, 10 клас, Уманський ліцей №1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мусієнко Ольга Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Вона триває з 2014 року. Ще до повномасштабного вторгнення моя сім’я  відчула розпач і біль, утративши рідну людину на війні – мого брата Антона Моспана. Це відчуття, коли розривається серце на шматки і ти не розумієш, як бути далі без людини, яка була для тебе взірцем, найкращим другом, найдобрішим братом, чесним і справедливим.

Повномасштабне вторгнення розділило моє життя і життя моєї сім’ї на «до» і «після».

Ранок 24 лютого 2022 року став для мене і всієї України жахіттям, емоційним стресом, який закарбується в моєму серці і залишить рубець назавжди. У перші години повномасштабного вторгнення в моєму рідному місті не обійшлось без жертв – загинув уманець. Він просто їхав на велосипеді, не думаючи про війну, про укриття… У цей момент я зрозуміла цінності спокійного життя…

Російські ракети руйнували міста, села, людські життя. Палали домівки, ми бачили спалахи в небі, чули вибухи і страшний гул літаків.

Налякані люди від незнання, що робити, панікували, у домівках панував переполох, ніхто не знав, за що братися, де шукати прихисток. Люди залишали свої оселі, дехто домашніх тварин, виїжджали з рідних міст. І в якийсь момент всі українці стали згуртованими і рідними – надавали одне одному притулок, їжу, одяг, речі першої необхідності.

Черги… Черги… Літні, молоді, зовсім юні стояли біля військкомату. Мої батьки прийняли рішення доєднатися до захисту нашої Батьківщини: мати – волонтер, тато – до лав Збройних Сил України.

Це було швидке, але виважене рішення, яке стосувалося нас, дітей. Таке рішення було для мене найважчим, адже батьки пішли у невідомість. Я відчула всю глибину болю та переживань за них і люту ненависть до ворога. Минуло кілька днів, але спокійніше не ставало, постійні тривоги, звуки вибухів та ворожих літаків не давали спокою. Особливо було страшно за батьків, адже вийти на зв'язок з ними було вкрай важко. Найжахливіший жах починався вночі, коли агресор ставав активнішим, страх за своє життя та життя рідних ставав більший з кожною хвилиною, оскільки ніхто не знав, що буде далі.

З часом школи перейшли на дистанційне навчання, було дуже важко. Постійні тривоги негативно впливали на наш психічний та емоційний стан.

Ніхто не знав, чи проведе урок учитель, чи комп’ютер та Інтернет не підведуть під час навчання, чи ми готові брати освіту у свої руки. Ніхто не готовий був у нас дізнатися, як нам вчитися в умовах тривог? Це не ковід. Це війна! І кожен розумів по-своєму заклик педагогів про те, що під час тривоги знайдіть укриття і пересидьте там. Чи я чула той заклик? Так. Чи я шукала укриття? Ні… Для мого міста роковим було 28 квітня 2023 року, коли росія підступно ракетним ударом вбила 23 людей, 6 з них – були діти, які мріяли про своє майбутнє, про щасливе життя, про омріяну професію. Я та мої друзі одразу ж пішли до пункту збору й допомагали: сортували одяг, який приносили добрі люди, пакували продукти харчування й ліки.

Ми почали вчитись жити по-новому, жити в стресі, у нерозумінні того, що далі з нами буде. Однак з часом почали звикати до цих умов. Наша підсвідомість перестала «виробляти» страх. Кожна тривога, кожен вибух стали буденними: ми перестали їх помічати.

Моя сім’я і я не стоїмо осторонь від подій, якими живе моя Україна, та робимо все, щоб пришвидшити Перемогу. Постійні донати, допомога військовим на передовій автомобілями, запчастинами, а в госпіталях - речами першої необхідності, продуктами харчування, смаколиками. Моє особисте завдання - гарно вчитись і не втрачати надії на світле майбутнє.

Ці 1000 днів повномасштабного вторгнення найстрашніші і найжорстокіші, але вони відкрили в мені найважливіші струни мого серця – милосердя.