"Літаки та гвинтокрили літали, у городі снаряди падали"

Тетяна Ширант разом із великою родиною проживала у Мощуні, у будинку, який збудували її батьки ще у 63-му році. Їхній будинок спочатку був зруйнований, а потім згорів вщент. Тетяна зізнається, що вона не має жодних планів на майбутнє. Матеріал Харківської правозахисної групи.

Я Ширант Тетяна Олексіївна, проживаю у селі Мощун, вул. Лісна, 98. Нас тут дуже багато було. Мама моя, 85 років. Вона зараз виїхала у Вінницьку область. Дочка у мене тут проживала, п’ятеро дітей у неї. У мене троє дітей. Донька та двоє синів. Син один у Києві. Зараз служить у ЗСУ.

Чим займалися? Працювали. Я працюю в Інституті ендокринології, молодший медичний персонал. Донька спочатку на швачку вчилася, але п’ятеро дітей, звісно, не працювала. Діти вчилися.

— Очікували, що буде повномасштабне вторгнення?

— Та ні, думали, що не нападе! 21-ше сторіччя, як можна йти танками та стріляти? Я не розумію, як це може бути. Думали, що не буде ніякої війни. Не було жодних запасів. У нас льох забетонований, ми вирішили, що там можна сховатися. Діти там і ховалися. Документи зібрали в наплічник. А більше нічого, ніяких продуктів, нічого. Сиділи до останнього тут. Я 24-го пішла на роботу, а родина ховалася у льосі.

— Що відбувалося 24-го лютого?

— Я прокинулася зранку, о сьомій, та на маршрутку. Це була остання маршрутка, яка поїхала до Києва. Поїхала на чергування, мене там люди чекали. Коли я їхала, вже чутно було вибухи. Вони там у військову частину стріляли. Ми вже знали, що почалася війна. Я приїхала на роботу, мої дівчата одразу поїхали додому. І все, більше ніхто не приїхав, і ніхто не поїхав. Ось такий був день. Ми сиділи, доки не роз’їхалися наші хворі. Сиділи з ними, бігали у бомбосховище.

— Ви вже не поверталися?

— Ні, я виїхала у Вінницьку область. А що тут відбувалося? Жах, що тут було. Родина ховалася у льосі, та сусіди тут зібралися. Бігали, дітей рятували. За мамою доглядали. Страшно було. Літаки та гвинтокрили літали, у городі снаряди падали. Ходили, шукали зв'язок, бо вже світло зникло. Дзвонили мені, щоб сказати — живі чи ні. Діти виїхали 28-го лютого. А син ще на три дні залишився.

Ми зрозуміли, що вони через наш міст будуть йти. Я дуже хвилювалася за сина. Це було найстрашніше.

Дітей забрали чужі люди з Вінницької області. У нас тут є знайома, вони двома машинами приїхали, маму і дітей забрали. Що тут було потім, я не можу знати. Лише відео бачила. Наш знайомий солдат нам фотографії надсилав. Ми там нашу вулицю бачили. Бачимо, ще будинок наче стоїть, а потім “бах” — і вже не стоїть.

Тетяна Ширант у зруйнованому будинку

У Вінницькій області діти були два місяці, а потім виїхали до Німеччини, а я місяць там була і повернулась на роботу. Ми не працювали, але приїхала назад. Сюди повернулася спочатку 17 квітня забрати котика. А остаточно, мабуть, наприкінці квітня. У сусідів жили. У них залишився будинок.

—  Зараз тут живете?

— Тут. Так. Поставили вагончик, дозволили буржуйку поставити. Топлю буржуйку, сиджу тут. І син 20 років. Коли почалася війна, усі казали: “Приїжджайте сюди. Ми на околиці, тут у нас безпечно. Хто сюди полізе?” А вийшло, що наше село дуже сильно розбили.

— Що з вашим будинком?

— З будинком погано все. Усе майно згоріло. Я так розумію, що не тільки згоріло. Спочатку хату зруйнувало, але літня кухня та дах над гаражем були цілі. Чоловік і син якось приїхали. Мій чоловік у теробороні, їх пропустили. Вони подивилися і поїхали. А вже згодом нам надіслали фото, що в нас немає ані гаража, ані літньої кухні.

Мабуть, щось сильно горіло. Я не знаю – що саме. Можливо, дійсно ті фосфорні бомби кидали.

Вигоріли каструлі, скло розплавилося. Мені здається, що від звичайної пожежі не може так бути. Якщо кинути у вогонь банку, хіба вона розплавиться? Мабуть, тут щось інше горіло. Навіть не знаю. Нічого не лишилося, навіть туалету.

— Розкажіть про свій будинок.

— Наш будинок ще мама з татом будували у 63-ому році. Воно, мабуть, і помітно. Потім ми тут добудували: спальню, ванну, кухню, ще одну кімнату. Будинок був на дві половини. В одній мама жила, а в іншій — ми. Ми ходили одне до одного. Їй 85 років і треба за нею доглядати. Усе у хаті було, як у людей.

Руїни на місці батьківського дому, Мощун, вул. Лісна 98

— Скільки будинків зруйновано у Мощуні?

— Ой, дуже багато. Я думаю, щось пошкоджено в усіх будинках. Мабуть, цілого жодного будинку немає. Або пошкоджено уламками, або згоріло, або отвір у стіні. Ось я ночувала у такому. Якщо хата більш менш вціліла, то вікна побиті.

— Російські військові зайшли у Мощун?

— Так. Ось тут дерев’яний будиночок, вони тут сиділи. Коли ми приїхали сюди 17-го квітня, у тому будиночку ще були російські куртки, від бронежилетів чохли, взуття, одяг, сухпайки їхні. Тут ось поруч, через будинок. Вони тут жили.

— Чи вбивали російські військові цивільних?

— Коли ми приїхали, ніхто нічого не розповідав. Але згодом вже дізналися, що вбили людину. Я не знаю, що там було, але руки зв’язані були. А в основному снарядами, осколками людей вбивало. Дуже багато загиблих.

— Що плануєте робити далі?

— Які плани? Немає жодних планів. Не хочу навіть ні про що думати. Я не знаю, що робити. Батьки будувалися, ми прибудовували. А зараз, що? Зараз тільки знести будинок. Волонтери приїхали, допомогли прибрати у дворі трохи. Цеглу допомогли вивезти, ціла купа на вулиці.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Змінилося. Звичайно змінилося. Ми ж самі такі, чисто українською не розмовляємо, у нас суржик. Раніше, наприклад, я дивилася кіно і не відразу могла визначити якою мовою розмовляють, російською чи українською. Треба було подумати. А зараз я чую, що вони говорять російською. Мене це дуже злить. Звісно, є колективна відповідальність. Звісно, що є.

Тетяна Ширант, Мощун