Желєзняк Катерина, 9 клас, Мусійківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яншаєва Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину", - Олександр Довженко.

Доброго дня! Мене звати Желєзняк Катерина Миколаївна. Маю 14 років. Я дитина війни, яка перенесла тяжку окупацію. Проживала разом з родиною в Херсонській області, Олешківському районі, смт. Олешки. Моє рідне місто Олешки розташоване на лівому березі річки Конка, оточене Олешківськими пісками. В цьому гарному місті знаходяться йодовані озера. Але…

24 лютого 2022 року рано-вранці, моїй мамі зателефонувала рідна тітка й сповістила нас про повномасштабне вторгнення. Потім ми почули вибухи. Швидко вийшли на двір і побачили, що їдуть колони військової російської техніки.

Пройшло декілька днів, сусіди нам порадили запасатися харчами. Але продуктів у магазинах  майже  не було, тож купували те, що залишилося.

Російські окупанти почали ходити по будинках і перевіряти документи.   Вони зайшли до нас на подвір’я, їх було приблизно 8-10 чоловік з автоматами. Коли зайшли окупанти було дуже страшно, бо ми не знали, що було у них на думці. Хвилювалися, щоб не забрали вітчима, щоб не забрали документи, щоб нічого поганого не трапилося. Окупанти почали ставити запитання. Я відповідала на їх запитання. Мені було так страшно, що навіть трусилися руки.

У кінці нашого городу знаходиться річка Конка. Окупанти заборонили туди ходити, бо вони мінували цю річку. Згодом почалися сильні вибухи.

Наші сусіди почали потихеньку виїжджати в безпечні місця. Окупанти сповістили тим, хто жив біля річки, щоб переїжджали. Ми  шукали будинок. Знайшли на другій вулиці і переїхали на квартиру. Розпочали перевозити свої речі, але всі не встигли перевезти. Наш будинок було розбито.

У моїй Україні є біль…

І рана все більша і більша.

Не знищить лютий ворог нас.

Не знищить Україну!

Ракети, бомби, градопад,

І танки, і піхота.

На кожнім кроці гвинтокрил

Вбиває всіх, мерзота!

Нема ні світла, ні води.

Тепла нема в оселях.

Накоїв ворог нам біди:

І небо видно в стелях!

Мого брата звати Желєзняк Віталій Миколайович. До війни він проживав у м. Херсон. Потім зі своєю сім'єю виїхав в м. Івано-Франківськ. Наприкінці березня 2022 року, брат сповістив нас, що іде захищати  Україну. І телефонував нам кожного дня, щоб ми виїжджали в більш безпечне місце.

Потім розпочалось щось жахливе. Окупанти ходили по домівках і примушували робити російські паспорти. А коли люди відмовлялися, то залякували, а діток примушували ходити до їхніх (російських) шкіл.

Якщо батьки відмовлялися відпускати дітей до школи, то погрожували позбавити їх батьківських прав. Окупанти ходили з перевіркою кожного тижня по всіх домівках. Шукали українські сім-картки. А якщо знаходили – забирали телефон і ламали сім-карту. Було дуже страшно і ми примусово зробили російські документи. Ще було страшно, коли горіли сусідські хати, були дуже сильні вибухи, аж земля двигтіла.

Особливо було страшно вночі, бо не бачили і не знали, де впаде снаряд. Були такі страшні моменти, що ми по декілька днів знаходилися в підвалі.

Коли знаходилися в підвалі, то був великий страх за життя.  Головне: щоб були усі живі,  не потрапив снаряд і не присипало нас камінням. Зі мною в підвалі перебувала моя мама, вітчим, інколи була бабуся. В підвалі ми перебували по різному: то вдень, то вночі. Коли розпочиналися вибухи, тоді ми швидко спускалися в підвал. Найдовший час  перебування в підвалі  - це одразу 3 доби. У перші дні перебування у підвалі, ми нічого не брали із продуктів.

Згодом придбали: консерви, мівіну, понабирали воду, ложки, тарілки, свічки, ліки і все опустили до підвалу.  Ми боялися сходити до туалету.

Дев’ятого травня дві тисячі двадцять третього року нам прийшла дуже сумна звістка: на Куп’янському напрямку загинув мій єдиний брат. Це, мабуть, був найгірший день у моєму житті. Коли нам сповістили про загибель брата це було дуже тяжко. Але поїхати на похорон ми так і не змогли із-за окупації.  

Попросили рідних, які були на похованні зняти відео. Був величезний смуток, біль, розчарування.

Мама ходила сумна, багато плакала:

Журба з середині їй душу з’їдала.

За день посивіла, добавились роки.

Дорогого сина, свого проводжала

І сльози тихенько свої проливала.

Героя душа відлітала на небо!

Упав він в бою, Україно, за тебе!

Катерина Желєзняк «Моя матуся»

Потім трапилась ще одна біда. На наше подвір’я впав снаряд і ми замислилися виїжджати в більш безпечне місце. Поговорили з рідними, знайомими, знайшли перевізника і чекали своєї черги. Підійшла наша черга, але дуже не хотілося виїжджати з рідного містечка. Дуже шкода було залишати своїх улюблених тварин. Деяких котиків я взяла із собою: Маленьку, Лялю і Марсіка, а решта залишилися вдома, бо не було місця у машині.

П’ятого січня дві тисячі двадцять четвертого року ми виїхали з рідного населеного пункту. Коли виїжджали – було дуже гучно, лунали вибухи.

Потім доїхали до митниці і стало тихо, але не спокійно. Нам говорили, що можемо не пройти митницю, тому говоріть, що їдете жити в Сімферополь. Ми дослухалися до порад.  Волонтери забрали нас на митниці і повезли в готель, де зупинилися на одну ніч. Потім сіли у потяг і поїхали далі. Всю дорогу нас по телефону супроводжували волонтери, говорили що і де потрібно говорити,  як себе поводити. На останній митниці, в нас закінчилися кошти і волонтери  дуже допомогли: скинули трошки коштів на карту і замовили нам доставку харчів. Це був гарячий обід, фрукти і сік. З Херсонської області до Київської області ми добиралися 6 діб.

Коли ми вже прибули на територію України, то поздавали російські документи. І слідчий по неповнолітніх дітях, мене допитував. Я і мої рідні розказували все, що з нами трапилось протягом цих років у поліції.

Ми переїхали в Київську область і у даний час  проживаємо в с. Мусійки, навчаюся в освітньому закладі, де маю багато друзів. Але і зараз страх не покидає нас. Не дай Бог так жити, як ми жили ті роки в окупації!…