Куць Лілія, 10 клас, Ліцей №3 Гостомельської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косогор Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене почалася рано вранці двадцять четвертого лютого двадцять другого року раптовим дзвінком бабусі. Вона повідомила, що танки перетнули кордон і безкінечним потоком їдуть до нас. Було дуже страшно, хоча ми ще не розуміли масштабу того, що відбулося, і який жах нас чекає попереду. Ми повідомили всім знайомим, що почалася війна. Хтось вірив, хтось вважав невдалим жартом. Тим часом перші сусіди поспіхом почали їхати. Я з сестрами і мамою залишилися вдома, бо зламалася машина, а тато поїхав по тривозі на службу.

Перші вибухи ми почули на світанку зі сторони Гостомеля. Навпростець це десь кілометрів п’ять-шість. Ще було світло і ми весь час дивилися новини.

Ранком встигли в магазині придбати сіль, сірники, хліб та ще всяких продуктів. Почали літати вертольоти. Так звані «крокодили» летіли над самими верхівками сосен. З вікна третього поверху можна було їх добре розгледіти. На той момент ми ще не навчилися швидко ховатися і не до кінця розуміли всю небезпеку. Згодом хутко спускатися у підвал, вивчили «правило двох стін»….

Десять днів я з Нелею, Людочкою і мамою прожили у підвалі. Це було моторошно. Звуки вибухів і бомб, градів та іншої зброї доповнювали пожежі з чорним димом і нестерпним смородом.

Зв'язок періодично зникав, бо двадцять п’ятого лютого зникло світло. Що з бабусею в окупації ми не знали, бо в неї з першого дня зник зв'язок. Щоб зателефонувати нам бабуся мала подолати тридцять шість кілометрів: вісімнадцять до райцентру і вісімнадцять назад через рашиські блок пости. Перший раз розмова тривала лише тридцять секунд. Головним словом було «живі!». Їй довелося десять разів пройти цей шлях, щоб мати зв'язок з нами.

Коли вимкнули газ, то мама готувала їжу на імпровізованому вогнищі в періоди тиші. Їжа і вода пахли димом, але здавалися найсмачнішими. Щоб не було так страшно з сестрами писали казку та щоденники, свої страхи і розпач ми не показували, берегли маму.

Обстріли Горенки посилювалися, ми опинилися на лінії вогню. Прилетіло і по нашому будинку… Наша квартира постраждала також.

Осколки застрягли навіть в дитячих ліжках, а холодильник пробив осколок навиліт. Це при тому, що основний удар прийняли на себе сосни. Вони не дали ворожій міні поцілити в будинок. Сосни, нажаль, загинули…Ще було справжнє диво з банкою свяченої води, яку залишили на підвіконні. Вікно постріляне, стіни прошиті осколками, вазони побиті, а вона в центрі стоїть цилісінька…

На момент прильоту ми були у підвалі у друзів…

Людей ставало все менше. Поїхав чоловік в якого був генератор. Телефон зарядити було вже неможливо…Змогли зв’язатися з волонтерами і нас вивезли в Пущу Водицю, а звідти в Київ. З Києва ми не поїхали нікуди. Нам допомогли з житлом, татова бригада допомагала з продуктами, потім ми з мамою ходили пустими вулицями міста у супермаркет, придбати хліба. Було страшно і дивно, бо людей на вулиці майже не було. Дітей не було видно взагалі.

Весь час мене і сестричок підтримували наші вчителі, в середні березня змогли почати онлайн навчання. Більше за всіх за нас хвилювалися Марина Євгенівна та Тетяна Іванівна, телефонувала і наша класна керівничка Тетяна Валентинівна. Всім велика подяка, їх підтримка була важлива.

Згадуючи той час, страшно до цих пір, а якщо додати ракети і шахеди, то стає страшніше вдвічі.

На сьогодні ми подорослішали, стали сильніші, навчилися багатьом недитячим вмінням. Я і Неля з Людочкою допомагаємо плести сітки, шити подушки для військових, робимо обереги та збираємо кошти на донати для ЗСУ.

А ще прошу Боженьку, щоб татко повернувся живим з фронту. Не тільки наш, а всі вояки, які борються за Україну.

Щоб наша велика родина змогла поїхати до моря в Крим. Вірю Україна переможе і буде вільною країною. Слава Україні! Героям Слава!