Алла Олександрівна жила з чоловіком і сином в Оріхові. Коли почалася війна, вони переїхали в Запоріжжя. Після від’їзду дах  їхнього будинку, літня кухня й гараж зазнали пошкоджень

Мені 53 роки. Ми з чоловіком з міста Оріхова. Працювали, було мирне, хороше життя. А під час війни – жах. Літню кухню й гараж розбили. Тримаємося, бо є такі люди, у яких усе ще гірше. 

Ми виїхали в Запоріжжя. Я забрала з собою стареньку маму. Живемо у дідуся. Йому 93 роки, він сліпий. 

24 лютого зателефонувала сестра чоловіка і сказала, що почалася повномасштабна війна. Я не могла зрозуміти, як таке могло трапитися у ХХІ столітті.

Місяці два-три в мене була депресія. Я нікуди не виходила, не спала, майже не їла, переживала за дорослого сина й чоловіка, і досі за них переживаю.

Найважче було побачити домівку після обстрілів. Ми приїжджали дах ремонтувати після того, як на сусідське обійстя снаряд прилетів. Осколками побило дах нашого будинку, в кухню поцілив снаряд і розбив її. Дах накрили. Моїй мамі 83 роки, їй робили операцію, тому ми швиденько відремонтували і повернулися назад. Коли є змога, допомагаємо старенькій сусідці. Це життя, є люди, яким ще важче.

У перші місяці я не оформляла допомогу, бо нічого не хотіла, а чоловік оформився аж у серпні, до цього казав: «Хай люди отримують, у нас наче є». Ми не дуже заможна сім’я, але працювали обоє, щось економили, бо знали, що в нас син. Зараз і я почала ходити по гуманітарну допомогу. Дякую за те, що дають. Так приємно, коли допомагають. 

Зараз не можу влаштуватися на роботу, бо у мене двоє людей похилого віку під опікою. У мами деменція, її потрібно і погодувати, і вдягнути. А ще ж дідусь, у якого ми живемо, сліпий. Я виходжу, коли чоловік удома, трошки розвіятися, але надовго не можу їх залишити. Це моя радість, моє горе - моє все.