Почався цей день мирно. Ми прокинулися. Усі були вдома. Я пішла готувати сніданок, і тут мені зателефонував брат і спитав: «Хіба ви нічого не знаєте?» Я відповіла, що ні, і він сказав: «Увімкніть телевізор. Війна почалася, Харків обстрілюють». А там жили мої сестра і брат із сім’ями. Тоді ми вже почали всім телефонувати й дізнаватися, чи вони живі, чи здорові, як справи в них. 

Потім стало гірше, почали нас обстрілювати. А батько чоловіка в поважному віці, хворів сильно, пересувався за допомогою милиць. Ми ще могли сховатися, а його було складно з собою тягнути. Але ми тягнули, бо страшно було, осколки летіли. 

Ми ледь затягнули свекра в підвал і молилися Богу, бо обстріли були близько від нас. 

А коли все минуло, то прийшло розуміння, що потрібно виїжджати, і ми виїхали в Запоріжжя, де зараз і перебуваємо. Усе залишилося там. Дім напівзруйнований. Дідуся нашого вже немає, а ми продовжуємо тут жити.

Вдома посадили город і виїхали своєю старенькою машиною. Ми ще надіялися, що повернемося. Досадили в той день город, висадили розсаду і виїхали. І ось уже два роки наш город не оброблений, але ми сподіваємося, що повернемося додому. Хочеться в це вірити. 

Вдома - найкраще. Там залишилося все. Але нічого, дасть Бог, настане наша перемога. Дай Боже здоров’я нашим воїнам. Ми їм дуже вдячні за те, що прокидаємося зранку і спокійно засинаємо. Сподіваємося на краще.