Мені 33 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Перший день війни я дуже страшним запам’ятала. Ми плакали, сиділи в погребі. Нічого гарного мені не запам’яталося. Поки ми у селі сиділи, то медикаменти потрібні були, а зараз в нас усе є.

Нас шокувало, як сусідку вбило. Ми такого ніколи не бачили. Дуже було шкода, страшно. 

Ми жили мирно, все було добре, поки не зайшли росіяни і не почали нас вбивати. Коли стріляли чоловіку в ноги, то нічого приємного в цьому не було.

Зайшли наші військові і сказали, що потрібно швидко евакуюватися. Ми за десять хвилин зібралися, нас провели, і ми на своїх машинах виїхали в Запоріжжя. Сюди все одно іноді прилітає. Ми вдома сидимо. Я стараюся триматися. Дуже важко жити не в себе вдома. Головне, щоб був мир.