"Ось так в одну мить змінилося життя всіх людей в Україні"

Кривенко Анна Юріївна, 15 років, учениця 9-Б класу Криворізької гімназії №32, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе: Черномор Наталія Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

На столі лежить маленький паперовий літачок… Раніше б я точно викинула його в смітник… Раніше… Але не зараз… У кожного з нас життя розділилося на «до» та «після», у кожного з нас було своє «раніше», над яким ми не замислювалися й не цінували такі милі дрібнички, як забутий кимось паперовий літачок.

У мене також було своє «раніше», доки… Доки з мокрими від сліз і переляканими очима мама не розбудила мене зранку й не сказала: «Доню, ти не лякайся, але почалася війна». Я дуже довго не могла сприйняти зміст зрозумілого, але чужого слова «війна».

Війна… Я ніколи не знала, що робити, коли починається війна. Тоді підсвідомо мені хотілося тікати в невідомість, але я чомусь заклякла на місці, хотілося кричати від страху, але мовчала, ніби мене заціпило, хотілося бути сильною, щоб допомогти мамі й заспокоїти її, але була слабкою й плакала… А особливо страшні були звуки сирени. Вони дуже лякали. У цей час ми всією сім’єю сиділи в коридорі своєї квартири й подумки молилися за рідних, знайомих, за наших захисників, за всіх-всіх людей України…

Потім через деякий час страх ущух. Ми звикли до повітряних тривог (виявляється: і до такого людина може звикнути), до того, що треба весь час брати з собою тривожну валізку. Ніби стало легше. А потім почалися «прильоти» в нашу місцевість… Ми так і не поїхали з міста…

А через чотири місяці війни трагічно загинув, підірвавшись на міні, близький друг нашої сім’ї. Знову стало страшно, боляче і не зрозуміло… Як це могло статися зараз??? Як міг залишитися без батька ще один маленький хлопчик? Як пояснити йому, що на одного героя стало більше, а він ніколи не побачить тата?

Ще одна велика хвиля страху накрила тоді, коли в нашій квартирі з’явилася сім’я знайомих з-під Маріуполя, до яких ми їздили минулого літа відпочивати. Це був хлопчик восьми років з мамою. Вася (так звати хлопчика) з енергійного веселунчика перетворився в небалакучого хлопчика з дуже сумними очима. Він ніби став меншим фізично за ці декілька місяців війни. Його плечі опустилися, очі наповнилися болем, страхом і … Це був погляд дуже дорослої людини. Він годинами сидів мовчки й складав з паперу маленькі літачки. Саме їх він навчився робити, коли сидів у погребі з мамою, ховаючись від бомб та автоматних пострілів. Окупували їхнє село 2 березня. Наче трішки стихла стрілянина, але почалася нестача продуктів. Щоб отримати хліб, мама займала чергу о 5 годині ранку, залишаючи Васю самого в підвалі. Це був найстрашніший час і для хлопчика, і для мами. А коли вже не сила було терпіти, вирішили евакуюватися. Дорога, яку можна було раніше подолати за декілька годин, тривала цілу вічність… Численні блокпости, огляди, допити…

Ось так в одну мить змінилося життя всіх людей в Україні. Тепер ми точно знаємо ціну хлібині, тиші, теплій квартирі, своєму ліжкові, близьким поруч… І малесенькому паперовому літачку, який забув Вася… А може, свідомо залишив, коли їхав з мамою за кордон, тікаючи від війни?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/