Історії, які ви нам довірили
Борисевич Аліна, вчитель Криворізької гімназії №122 Криворізької міської ради
Чому бути українкою – це моя суперсила?
Ніколи не замислювалася над тим, що українство в мені зароджуватиметься поступово не завдяки, а попри… Я народилася в славнозвісному Донбасі, у мальовничому селі біля річки Вовча. Дитинство моє минало серед людей, що свого часу приїжджали до нас у колгосп (слава богу, що їх вже немає!) на роботу.
Колгосп наш був мільйонером, бо селяни вирощували різноманітне збіжжя: і овочі, і фрукти, і зернові… На сьогодні, я думаю, ми годували пів області (принаймні найбільші міста регіону точно)…
У садочку, у школі викладання було українською… Односельці говорили (більшою мірою) українською… Нічого наче не супротивилося в мені, коли я обирала свій майбутній фах (Хоча, чесно зізнаюся, у школі вивчалися і українська, і російська мови однаково, але додаткові заняття, факультативи були тільки з вивчення російської мови)…
Інститут я закінчувала в Донецьку. Тут мене чекало російськомовне оточення скрізь: у транспорті, в гуртожитку серед студентів, в парках і скверах… Тільки поодинокі викладачі української вселяли в мене віру, що мова не щезла із землі Донбасу.
Минали роки, я навчалася сумлінно… Але одного разу сталося так, що я змушена була шукати роботу. І знайшла… У школі… Зразу ж на повну ставку з класним керівництвом… Навчання відійшло на другий план, але я працювала за фахом, тож вчитися й працювати одночасно не було надто складно. Єдине, що мене трохи дивувало: чому вчителі української мови, мої колеги, говорять українською тільки на уроках (хоча я не впевнена в цьому)?
Я ж з гордістю носила прізвисько «УКРАЇНКА», бо так мене називали робітники їдальні (їм дуже подобалося, що я завжди говорю українською).
Доля розпорядилася так, що я живу тепер на Криворіжжі. Я й далі працюю вчителем української мови та літератури, але почуття українства в моєму оточенні мало помічаю. Єдине місце в Україні, де я відчуваю себе вдома, українкою, – це на правому боці Дніпра, поблизу Карпат…
Перед повномасштабною війною видалася мені можливість поїхати відпочити за кордон. Я була в Польщі, Німеччині, Нідерландах, але захоплення від нових країн було мимовільне. Перетнувши кордон з Україною, мені хотілося землю цілувати.
Тоді я точно зрозуміла: я - Українка, я не хочу нікуди їхати: я люблю наші гори Карпати, я люблю наші річки, озера, я люблю наші ліси, я люблю село, в якому я народилася, я люблю місто, в якому я живу… Я люблю Україну!!! Після повномасштабного вторгнення росії на нашу територію, моє серце наче розкраяли на шматки.
Мені боляче за кожен метр обпаленої війною України, особливо душа болить за Донбас, де минало моє дитинство, де живуть мої батьки… Скільки ще мине часу, щоб загоїлися рани мої й України в цілому?.. Це питання, на яке відповіді я не маю…На жаль…
Та я вірю, якщо я, ти, він згуртуємося й всіма фібрами своєї душі любитимемо неньку-Україну, ніякий ворог нам не буде страшний! У любові до рідної землі моя суперсила! Україна – це рай, але мало хто знає, що це дійсно так.
«Любіть Україну, як сонце любіть…вишневу свою Україну», «Як парость виноградної лози, плекайте мову…» - в цьому наша сила, єдність!!!
Любіть усім серцем те, що дала вам рідна земля, поважайте тих, хто віддає свої життя на фронті, цінуйте кожну мить, даровану Богом!!! Я це роблю: поважаю, ціную, люблю!!!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
