На окупованій Луганщині розпочали нову хвилю «націоналізації» житла українців, а фактично – його конфіскацію. Підконтрольні Росії адміністрації чітко визначили категорію житла, яку вони додають до, як вони його назвали, «маневреного житловому фонду» – помешкання, чиї господарі виїхали ще у 2014-му. Та насправді нерідко в цей перелік потрапляють просто квартири з гарним ремонтом. Не рятують власників навіть документи, які були видані тим самим угрупованням «ЛНР». А от для деяких місцевих це можливість заробити: повідомити адресу порожньої квартири й отримати бонус від окупантів.

На окупованій Луганщині ухвалили «закон», аби надати видимість легальності конфіскації житла. Квартири у луганчан і донеччан підконтрольна Кремлю влада відбирала давно, однак періодично під це вона підводить нову й нову так звану законодавчу базу. Під прикриттям «документу» російські керівники вже почали передавати до «державної власності» квартири, власники яких виїхали з окупованої території регіону у 2014 році. Відповідно до «закону», визначають таку нерухомість за несплаченими комунальними послугами. Якщо майно потрапляє до переліку, зупинити конфіскацію – принаймні, так стверджують окупанти – можливо. Власник житла має протягом 30 днів підтвердити свої права, для чого потрібно з’явитися в окупаційних структурах з паспортом громадянина РФ. Очевидно, що люди, котрим загрожує в окупації переслідування, або ж ті, хто паспорт від окупантів не брав, на це піти не можуть, тож можливість виглядає цілковитою фікцією.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поспілкувався з Катериною, чию квартиру «віджали» на окупованому Лисичанську за новими вимогами російських ставлеників. 

Ми – двічі переселенці. У 2014-му виїхали з Луганська, там ми жили на орендованій квартирі. Свій будиночок був у невеличкому смт-супутнику – у нього прилетів російський снаряд під час боїв за Луганський аеропорт. З тим житлом було набагато легше прощатися, бо його просто знищили. Важче було з лисичанською квартирою: ми її купили за рік до повномасштабного вторгнення. Це було якесь особисте заспокоєння, що нарешті у нас є свій дім. Але у 2022 році Росія знову вирішила «врятувати» нас, «русскоговорящих», і вдруге залишити без дому.

Ми, звичайно, відстежували за новинами, що відбувається в Лисичанську, і видихнули, коли зрозуміли, що на відміну від інших міст Луганщини (Рубіжне зруйноване наполовину – ред.), наше майже не зачепили. Це надавало оптимізму, що ось-ось ЗСУ відіб’ють ці території, і я нарешті дороблю ремонт в кухні.

З січня 2024 року в окупованому Лисичанську почали «вскривати квартири». Як пояснювала окупаційна адміністрація, так вони нібито боролися з проривами опалювальних систем. Ремонтували труби, прибирали прориви й двері в порожні квартири закривали. Ми ж розуміли, що ти потім в це житло вже не потрапиш, бо вони для себе його вже зафіксували як нічийне.

Минулого місяця з’явилися списки квартир, які може бути внесено до списку «безгоспного» житла. Там близько 60 адрес, і нашої не було. Ми знову видихнули, бо втратити житло вдруге через війну дуже важко і фінансово, і морально.

З Лисичанськом майже неможливо тримати зв’язок. Там блокують все: телефонні мережі, інтернет. Тому дізнаємося новини трохи із запізненням, коли знайомі, які там залишилися, виїжджають в Луганськ чи інші «староокуповані» міста (окуповані з 2014 року – ред.). Так і виявили, що нашої адреси не було в «офіційному переліку», бо її «віджали» раніше.

І тут ще й особисті претензії. Бо одна з наших сусідок зараз працює на окупаційну адміністрацію, вона нас і здала – що ми не живемо у квартирі. А квартира гарна, з ремонтом. На дверях повісили попереджувальний аркуш, що господарі мають терміново заявитися на перевірку власності, до середини травня. Напевно, сподіваються, що приїдемо Великдень у Лисичанську святкувати, ото і зайдемо одразу. І смішно, і плакати хочеться. Бо і відпустити житло шкода, і їхати туди ніхто не буде.

А сусідка, до речі, пояснила «здачу» на користь окупантів формулюванням: «Ми знаємо, що вона проукраїнська». Кажуть, у них там взагалі тепер свій челендж – здати адресу, хто виїхав, і отримати від окупантів «бонусів».

Дивно, що ці люди нічого не вчаться. Ті, хто в 2014-му почали допомагати окупантам, бігли в Росію, як тільки окупаційна адміністрація змінювалася. Так то у Луганську було, далеко від фронту. А вони ж в Лисичанську. Зайде українська армія – з кожного спитає.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.