Ми проживали в селі Студенок Ізюмського району. У нас дуже гарне і багате село, трудолюбиві люди. Я працювала 15 років соціальним працівником - допомагала літнім людям. Мій чоловік працював на залізниці, на станції Святогірськ. До війни у нас був великий двоповерховий будинок. Ми придбали машину. Заробляли, жили добре. 

У 2014 році ми не дуже переймалися. У нашому селі були переселенці, але ми тоді не розуміли наскільки важко покинути свій дім і жити деінде. Тепер ми самі опинилися у такій ситуації і збагнули як це залишити своє село, своє помешкання. Це дуже важко. 

Ми тепер мешкаємо у селі Ковалівка Потавської області. Влаштувались з чоловіком на залізницю. Нам тут усі допомагають і співчувають. 

Виїхали ми 4 травня, а 1 червня наше село окупували російські війська. У нашому селі 1200 дворів, на момент окупації залишились 50 людей. Всі виїхали. Було дуже важко через обстріли. Багато будинків згоріло, вигоріла ціла вулиця. Залишилися здебільшого пенсіонери, які не хотіли виїжджати. 

Наш кум загинув під час обстрілів. Йшов через дорогу, ніс батькові обід. Почався обстріл і він загинув. Йому було лише 48 років. Психологічно це дуже важко. 

У нас не було води. Доводилося привозити її бідонами і кравчучками. Але це не труднощі. Найважче - це коли ти боїшся за своє життя і за життя своїх близьких і рідних. Це дуже страшно. 

12 вересня українські війська звільнили нашу територію. Це була для нас така радість! Був такий наплив енергії. Я ні на секунду не сумнівалась, що наші міста і села будуть звільнені від цієї нечисті. Ми поїхали додому через місяць, тому що туди не пускали через замінування. 

Світла немає, але люди повертаються, здебільшого ті, у кого є дрова. У нас у селі пічне опалення, нічого що без світла, зате в теплій хаті. Повернулось уже близько чотирьохсот осіб. Дають гуманітарну допомогу: і продукти, і будівельні матеріали. 

У нас пошкоджено вісім вікон. Розірвалася касетна бомба біля господарських споруд і побила шибки. Ми їздили, засклили вікна як змогли. Багато пошкоджень, потрібно все відновлювати. 

У нас було два собаки. Одного ми забрали з собою, а другий, більший, залишився вдома. Його свекор підгодовував. Орки застрелили його прямо на порозі будинку. Коли прийшли грабувати наш дім, а собака їх не пускав. На порозі залишились плями крові від собаки, який був членом нашої родини. 

Наша дочка виїхала у Чехію, там має народжувати дитину. Вона виїжджала евакуаційним потягом з Краматорська. Було дуже лячно, але потрібно було вивозити дитину. 

Ми сподіваємося, що зможемо повернутися додому. Навіть мешканці сусіднього села, яке повністю знищене, хочуть туди повернутися, відбудовувати його. 

Наше село не так пошкоджене, як інші. Російські солдати зайшли до нас, грабували сильно: виносили одяг, меблі, забирали побутову техніку, велосипеди, моторолери. Переїхали танками машини, велосипеди були складені на купу і прострелені. Побутову техніку орки винесли в ліс і поскладали на купи. Багато горя поробили людям. Це нам розповідав свекор, який там залишився. Є деякі наші люди, які залишались тільки для того аби мародерити будинки односельців. Тепер з ними проводять фільтраційні заходи, розбираються. Ті, хто співпрацював з окупантами, повтікали.

Коли ми приїхали, у нашому будинку були наші солдати. Вони поприбирали нам у хаті, бо там весь одяг лежав на підлозі. Ми з ними мирилися, ділилися консервацією, яка залишилася. Вони нас теж пригощали. Гарні хлопці. 

Сподіваємось, що наша Перемога вже близько.