Я з Херсонської області, яка нині окупована. Моя родина - це чоловік і двоє дітей. Евакуювалися разом з родиною сестри. 

24 лютого ми спали, почули вибухи. Подумали, що грім. Вибігли сусіди, сказали, що розпочалася війна. Дуже страшно було. 

Було моторошно, нас дуже обстрілювали. Я бігла до сестри й потрапила під уламки. Чоловіка попереду нас розірвало. Тому наважились виїхати. 

Ми виїжджали з колоною, людей було багато. Їхали із Берислава. Орки нас залякували, стріляли вгору, казали, щоб ми розверталися і їхали додому. А ми продовжували стояти до останнього. Так ми простояли вісім днів, і нас врешті пропустили.

Машина з дому виїжджала розстріляна. Було дуже страшно у першу чергу за дітей. Рашисти бачили, що з нами їхали діти, і на машині був напис "Діти", але їх це не зупиняло. 

Ми приїхали у Кривий Ріг, далі волонтери спрямували нас на Житомирщину. Найскладнішими були проблеми із житлом, постійні переїзди.Отримуємо гуманітарну допомогу - це дуже велика для нас підтримка. Житла немає: ніхто не хоче нам його здавати, коли чують, що ми переселенці. Ми мешкали у школі, тепер - у гуртожитку.  Мріємо повернутися додому. 

Відтоді як почалася війна, родина стала міцнішою. Дітей оформили по садочках, по школах. Намагаємося налагодити тут життя. 

Чоловік щойно знайшов роботу. Я не працюю. 

Я дуже хвилююсь за маму, вона залишилась на окупованій території. З нею немає зв'язку.