Мені 33 роки, маю двох дітей. До війни я проживала в Дніпрі, не переїжджала. 

В перший день була вдома, збиралася на роботу. Тоді зателефонували з адміністрації і сказали, що почалася війна, дітям не йти до школи. Страшно це все звучало. Ми взяли волю в кулак і зараз якось живемо.

Перша ніч була незрозуміла. Ми не знали, що буде далі, чи настане ранок. Тривожна була ніч.

Найбільші труднощі - це переживання за дітей. Незрозуміло, чи зможу їх захистити. Потім - новини про Бучу, Гостомель. Це все пригноблювало.

Шокувало те, як орки відносяться до людей. Я навіть не знаю, як назвати правильним словом їх ставлення. У війні є якісь закони, але вони нічого не дотримуються. Вони не бачать ні дорослого, ні дитину - їм взагалі мирні мешканці ну, як сказати… 

Постійно страждає нервова система. Тривожно. Робота є, але оплата не повна.

Приємно чути в новинах, коли наші ЗСУ звільняють землі, відганяють окупанта. Це приємні і радісні новини.

Хочеться, щоб війна закінчилась якомога швидше і звісно, нашою перемогою.