Ми живемо втрьох - син 12 років, чоловік і я. 

Втекли у погріб, коли у село почала заїжджати російська воєнна техніка. Орки відразу зайшли на подвір'я до нас і до сусідів. У нас попросили попити води, побачили, що стоять вулики у дворі, попросили меду. Всі обвішані автоматами. Звісно, ми дали все, що вони просили, бо у нас дитина. Потім багато разів приходили, намагались забрати у нас машини з двору - у нас два мікроавтобуси. Намагались завести, але не вдавалось. 

Найважчим був страх за дитину. Коли сидиш у погребі, влучає у тебе у городі у кількох метрах біля погреба, це страшно. А все інше переживемо. 

Найбільшим шоком стала війна - ми цього не очікували. Спочатку у нас зникло світло, потім газ. Їсти ми готували на подвір'ї, на багатті. Це дуже важко згадувати.

Шостого квітня ми виїхали разом із сусідами і моєю мамою. Чоловік залишився вдома. У нас було багато господарства: свині, качки. Йому довелося евакуюватися через пару тижнів, бо у двір влучило і багато чого розбило. Він із волонтерами виїхав до нас. 

Ми перебуваємо у Кривому Розі. Нам дали прихисток наші сусіди, згодом ми винайняли квартиру.

До війни у мене був ФОП, я займалась овочами. Довелося все закрити. Зараз знайшла собі роботу. Будинок треба лагодити, тепер дощі, і у нього затікає з усіх кутків. Потрібно все перекривати. 

Я навчилась долати стрес заради того, щоб жити далі і щоб дитина бачила краще життя. 

Хочу, щоб війна закінчилась чимшвидше. Мрію, щоб був мир. Зараз тільки це важливо.