Я живу сама. Син живе окремо. Я весь час перебувала у Снігурівці, працювала вчителькою. Всі мої діти і онуки повиїжджали. Тепер повернулися. Я живу у центрі, мій будинок не пошкоджений, ось тільки серце пошкоджене. 

24 лютого я пішла у магазин, а мої учні сказали, щоб я йшла додому, бо почалася війна. Я побачила танк, на ньому написано "зет", і БТРи збоку. Це була розвідка. Почала заходити російська техніка. І всі ці місяці прилітало, влучало, било, розбивало. Всі жахалися. Я вже нікуди не ховалася, сиділа у куточку і молилася. Не знала, чи побачу своїх дітей. 

Сказали орки: "Ми вас звільняти прийшли". Води не було, електрики теж, як і хліба. Якось роздавали продукти, люди розхапали, бо голодні були. Я так запам'ятала дідуся одного, як він розсипані родзинки їв прямо з землі. Не було хліба - привозили з Херсону. Деякі люди їздили і привозили нам. Води не було. Добре, що річка поряд, і там є джерельця. Зранку велосипедами і тачками везли воду. А на Соцмісті не було води, нічого. Люди ділилися хлібом, шматочки дітям давали у бомбосховищах. Важко було. 

Орки заходили у будинки з автоматами, наставляли, допитували. Мене не допитували, а сусідів - так. І били, і катували, і десь вивозили, а потім привозили побитих. Телефони у нас забирали, щоб нікуди не дзвонили. Ми ховалися, щоб зателефонувати рідним, що ми ще живі. Ми збиралися на вулиці чоловік десять, я там найстарша. Молоді розповідали останні новини. Дуже дошкуляли обстріли - вони були і вдень, і вночі. У школі, де я працювала, у підвалі було 180 людей. 

Перед самим відступом росіяни грабували, що тільки можна. Приходили з автоматами, забирали машини. У сусідки забрали дві: у сина і у неї. Нічого вона не могла вдіяти. 

У нас народилася правнучка. Син залишився один на своїй вулиці. Вийшов до сусіда, а до хати зайшли п'ятеро військових у масках. Коли вже син повернувся, у хаті все було перевернуто, покрадено. Документи забрали. Все, що могли забрати. Він пішов у їхню адміністрацію, але вони нічим не допомогли. У порожніх будинках орки забирали все: і техніку, і речі, навіть з холодильників наліпки знімали і вивозили. Я не чула, як вони виїжджали. Вранці пішла на базарчик - немає нікого. Кажуть, що виїхали з сильним гуркотом. 

А як наші зайшли, це така була радість! Всі зібралися на вулиці. До однієї жінки приїхав син, який воював. Як вона на нього чекала! 

Мрію, щоб був мир, і наші діти і онуки могли вільно навчатися, вільно пересуватися по країні, працювати, щоб не було страху. Щоб ми були вільні, і це жахіття припинилося. 

Я народилася у 1943 і пригадую, як люди постійно розмовляли про війну. Ніколи собі не могла й уявити, що нашим дітям і внукам теж доведеться таке переживати.