Я хворію на цукровий діабет. Була вісім місяців в окупації, бігала по підвалах, ховалася, вдома не спала. Почала спати, але у нас - обстріли. Ось цієї ночі "шахеди" на Снігурівку пускали. Дуже страшно. Син воює, онук теж - доньчин син, йому 23 роки. 

Коли розпочалася війна, боялась дуже, тікала. Потім - біжить сусідка, і кричить: "Там, там!" і показує рукою. А там - танки. Орки по всьому селу розбрелись. Я тоді пішла до підвалу через дві хати, а пізніше вже туди не пустили.

Окупанти ходили по хатах, перевіряли. Колаборанти їм розповідали, де хто живе. Вказували на тих, хто воював в АТО, і хто зараз на війні. До нас аж три рази приїжджали. І в погребі, і на горищі, і в хаті - кругом шукали. Запитували, де наш син. А чоловік сказав, що він загинув у Харкові. Тричі приїжджали, і він одне й те саме казав. Син був поранений, брав участь у ТРО. На них кинули бомбу, один хлопець загинув, а п'ятеро поранили. Син серйозно постраждав: ребра потрапили у праву легеню, його ледве-ледве врятували. 

Я дуже боялась, а чоловік спав у кухні, казав, що як буде, так і буде. Хвилююсь дуже за наших людей. У великодню ніч було влучання, загинули хлопчик і дівчинка: їх побило уламками. Окрім цього, було багато руйнувань, наробило людям шкоди. Я вибігла з хати, бачила як усе вибухало, вогонь який був. 

Загострилися хвороби. Нічого хорошого. 

Мрію, щоб діти і внуки залишилися живі-здорові, пожили ще.