Володимир ні за що б не поїхав з рідного міста, але обстріли стали вже нестерпними. Росіяни методично і наполегливо руйнували Оріхів

Вранці 24-го було чути, як гупає в стороні Херсону, Токмака, Мелітополя. Ми дізналися про війну по телевізору. Спочатку не вірилось. Думали: «Не може такого бути, щоб напали на нас», а потім відразу почалось… Спочатку наче нічого, а потім стало все більше і більше обстрілів. Росіяни дійшли до села, були за 11 кілометрів від нас. І потім стало неможливо там жити, бо вони поруч гупали. Вони зараз добивають там усе. 

Хати стали розбивати. Потрібно було їхати звідти, тому що страшно стало. Поруч були зруйновані домівки.  

У нас пропало світло, газ. Води не було де взяти. Світла не стало – і насоси не качали. Потім нам почали допомагати. Ми б могли все пережити, аби не дуже стріляли. 

У мене в голові не вкладається, як можна людям настільки голови забити, що вони таке коять! І досі все це триває. По Запоріжжю прильоти є. 

Коли гуманітарку привезуть, то я думаю: «Добре, що за нас хтось переживає, не забули про нас». Або як води підвезуть. Волонтери у нас були, хлопці молоді. Дай Боже їм здоров’я! Марченко в нас такий хлопець хороший! Стріляють, а він усе одно везе нам допомогу. Молодь дуже багато допомагала, і зараз підтримує.

Син один у Пологах лишився, так і не виїхав. Другий син у Запоріжжі. Внук один в Одесі, а один - тут. 

Я б і досі з дому не поїхав, але вже майже не залишилось Оріхова. Люди там є, але мало. А в мене тиск, і потрібно було виїжджати. Бо, може, вже б і не жив. Не витримував організм. Удень ходиш, прислухаєшся, а вночі, як той горобчик, спиш. Уже ж 66 років. 

Виїжджали рано-вранці, бо тоді не так стріляють, а далі вже можуть обстріли бути. Намагалися вранці вискочити. 

Потрапив під обстріл - розбило мій автомобіль. Я рік тому його купив, і більше вже не куплю. Я вискочив, а машину розбило. 

Далі не хочу нікуди їхати. Відступати далі вже нікуди, будемо чекати на перемогу і повертатися додому. Думаю, може, після Нового року проженуть росіян. Аби не стріляли. 

Мрію, щоб усе закінчилось, і мир прийшов. Щоб усі повернулися додому, родини зустрілися за одним столом. І щоб було мирно. Поки здоров’я є – все відбудуємо, аби тільки мир настав. Ми поки що духом не падаємо. І не будемо падати, будемо триматися.