Нам нікуди їхати з Красногорівки, зимуємо тут. Звичайно, літнім та людям з інвалідністю найважче.

 У мене розсіяний склероз, правий бік тіла повністю паралізовано. Це той випадок, коли ліки не допомагають. Немає сил – і все. Я відчуваю, тільки коли на підлозі лежу, що я впав. Моїй дружині доводиться у прямому сенсі слова носити мене на собі. Іншим вона мене і не знала, вийшла за мене, коли я вже був у такому стані.

А допомога ж потрібна не тільки мені, але й моїй старенькій матері. Їй за 90. Вона не витримала життя під постійними обстрілами та злягла.

Живемо, як усі в нашому місті. Опалення у нас немає, палимо пічку-буржуйку. Дружина, коли бачить її, плаче, згадуючи, як у 2014-2015 роках було холодно, як вона страшно замерзала. Нас укладала, закутувала, пляшки нагрівала з водою, а сама так ходила, мерзла.

Пенсії у нас невеликі. Купиш дрова, медикаменти, а на продукти вже не вистачає. На щастя, є гуманітарна допомога.