Під час окупації життя перетворилося на постійний страх. Обстріли не припинялися. Одного разу снаряд влучив у наш будинок. Ми дивом залишилися живі.

Виїхати тоді я боялася — знала, що багатьох людей убивали прямо на виїздах, стріляли по колонах. 

Ми жили у підвалі разом з онуками. Вони постійно питали: «Бабусю, коли це все закінчиться?» А я не знала, що відповісти. 

Після визволення Херсона обстріли тільки посилилися. Ми з чоловіком зрозуміли, що залишатися більше неможливо, і вирішили виїхати.

Зараз ми в Одесі. Життя у нас непросте: пенсія маленька, ледь вистачає на найнеобхідніше. Дуже допомагає гуманітарна допомога, без неї було б зовсім важко. У мене проблеми з серцем, і я збираю кошти на операцію.

Ми дуже чекаємо миру. Хочеться спокійного життя без вибухів і страху, щоб онуки росли у безпеці, а не в підвалах під звуки обстрілів.