Я живу у Снігурівці у приватному будинку. До війни ми всьому були раді, все було добре. 

Перший день війни запам’ятався тим, що десь стріляли, але нас бог милував. А як світло відключили, то першого квітня моя онука з правнуком виїхала до доньки у Київ. Тоді ще був коридор через Баштанку. Я залишилася вдома.

Але у мене в дворі впав снаряд, який не розірвався. Його росіяни три дні відкопували, потім витягли БТРом. На цьому моя біда закінчилася - я з ними не спілкувалася.

Було важко, але ми з сусідами дружньо жили, а здружилися ще більше. Допомагали один одному. Багато місцевих біля річки в джерелах брали воду й привозили, ділилися. Бувало, й купували воду. 

Пам’ятаю, як ми раділи, коли по телевізору побачили нашу Снігурівку, як йшли по дорозі наші колони, а їх зустрічали місцеві. Онука приїхала, привезла український прапор і повісила в себе в кімнаті. А ще намалювала картину, де наш солдат показує напрямок руху російському кораблю. 

Дякую, що нам гуманітарною допомогою допомагали. Оце онука злякалася на Паску, коли був обстріл. Вони тут місяць побули, а тоді кажуть: «Ні, ми - до мами в Київ, там краще охороняють». То поїхали потягом назад, а я сама виживаю. Пенсію дають, так що все добре.

Скоріше б тих орків вигнали з усіх наших міст.