Ми з села Первомайського Покровського району. Мені вже 61 рік, ми пенсіонери. Живемо тут, ми не виїжджали як війна почалася. Змінилося все: і мислення, і все. Гинуть люди. Морально важко.

В перший день найсильніші емоції були. Ну от, війна – і що робити? Відразу – страх за дітей і онуків. Як вони це переживуть? Куди невісток з онуками відправляти? Страх був неймовірний. 

Ну, ми в селі живемо. Тут все своє: і картопля є, і продукти є. Щоб сказати, що нам важко було – то ні. Ліки нам з Дніпра передавали, тому що аптеки в місті зачинилися. Лікарня також. Ну, в селі легше, ніж в місті.

Морально дуже важко. То ми ввечері все кидаємо і йдемо спілкуємося, щоб трішки відволіктися. Один з одним поговорили, – і легше стало. Поплакали, бо хлопчики молоденькі гинуть, важко на це зі сторони дивитися. Таке і ворогові не побажаєш. Звісно, тяжко психологічно.

На нашу родину війна сильно не вплинула. Син на шахті працює, чоловік – пенсіонер. Ото тільки онучка маленька боїться, вона з батьками в Дніпро виїжджала.

Нам гуманітарну допомогу видають постійно, і від Фонду Ріната Ахметова дають, і хлопцям на шахті дають, і нам видавали.

От якби все воно швидше закінчилося. А потім все буде потихеньку входити в мирну колію, щоб онуки в школу ходили, до дитсадків. От такі наші тепер переживання і бажання за дітей та онуків. Одне бажання – щоб все це закінчилося, і було людям куди повертатися.