Мені 37 років. У мене є чоловік і двоє дітей. З нами живе лежача бабуся. Їй 92 роки. Ми мешкаємо у селі поблизу Снігурівки Миколаївської області.

У перший день війни окупанти зупинилася за півтора кілометра від нашого села, за річкою. Вони обстрілювали нас. У нашому будинку вилетіли вікна. Кухня пошкоджена. Усе село дуже постраждало. Мене шокує жорстокість росіян. Не розумію, за що вони прийшли вбивати нас?

Було дуже тяжко. Не отримували ні пенсію, ні зарплату. Бабуся потребувала ліків і памперсів. Добре, що сусідка поділилися тим, що залишилося після смерті її бабусі. Потім довелося везти нашу бабусю в банк, щоб оформити картку. 

Коли пенсія стала надходити на картку, ми раз на місяць їздили в Березнегувате, щоб зняти гроші і купити все необхідне. Намагалися до одинадцятої години дня повернутися, щоб не потрапити під обстріл. 

Зараз чоловік працює, а я піклуюся про бабусю, допомагаю дітям з навчанням, пораюся на городі та по господарству. 

Сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Хочеться миру і тиші.