Лоліта
Енергодарський Центр туризму краєзнавства та спорту

«Війна. Моя історія»

Одним сонячним ранком я шла по вулиці свого улюбленого міста, все було як завжди – діти гралися на майданчику, дорослі поспішали по своїх справах. Як раптом, дуже низько пролетів літак, майже над головою.А потім,увечері коли я вже була вдома, увімкнули сирену, так бувало в нашому місті, кожну останню середу місяця ії вмикали щоб перевірити чи працює. Та тоді я навіть не здогадувалася - це наближення війни.

24 лютого був звичайний для мене ранок, я пішла в школу і там нас зустріла класна керівниця, чомусь вона плакала. Крізь сльози вона промовила – діти, почалася війна, швидко йдіть додому. Ми нічого не розуміли, яка війна і як вона могла початися у 21 столітті, це не вкладалося в голові. Я зателефонувала мамі щоб сказати що вже йду додому, бо почалася війна. Потім почалися перші повітряні тривоги, мер нашого міста розподілив укриття, ми мали біжати в школу яка була поруч з нашим будинком, але ми вирішили ховатися вдома за чотири стіни. В нашому місті було спокійно, але тільки перший тиждень. Ми дивился новини і просто не вірилося, що це все дійсно відбувається десь дуже поруч. Я була впевнена що у нас буде все тихо та спокійно, що росіяни не будуть заходити в наше місто, не будуть взагалі його чіпати, адже у нас атомна станція – найбільша у Європі, і в нас 30-ти кілометрова зона на якій заборонені будь які військові дії. Та не сталося як гадалося. Вони почали підходити все ближче, наші люди виходили з прапорами щоб захистити своє місто від ворогів, більше тисячи жителів без зброї, героїчно чинили супротив. Спочатку ми думали що все вийшло, і вони зрозуміли що їх тут ніхто не чекав, та хіба можно було мати надію на розуміння від нелюдів.

3 березня увечері нам зателефонували знайомі з сусіднього села і сказали що на Енергодар рухається російська техніка, близько 200 одиниць, через 10 хвилин увімкнули сирену, мер повідомив щоб всі негайно покинули блок пост, росіяни не збираються розмовляти, а далі ми чули вибухи зі сторони в’їзду у місто.

Це продовжувалося не одну годину, ми з родиною ховался у ванній кімнаті і молилися. Окупанти зайшли на територію атомної станції, так страшно як тоді, мені ніколи не було, кожен раз коли ми чули вибух зі сторони станції була думка що це кінець, від страху боліли м’язи, а вуха вже не витримували сирену яка дуже гучно вила вже більше 6 годин. У новини міста виклали відео де працівник станції каже що є попадання у перший енергоблок, а росіяни не пускають туди пожежників, бо без перестанку стріляють з танків. Вранці коли нібито стало тихіше ми заснули, а прокинулися з відчуттям радості що ми живі. Ось так з 4 березня місто Енергодар знаходиться під окупацією, ніякими словами не можливо передати наскільки страшно жити коли ці орки поряд. Енергодарці не покидали надію пояснити,що їм тут не раді, ми виходили на акції протесту, але що можуть зробити мирні жителі проти людей з автоматами, нажаль – нічого. Почалося нестерпне життя – крали людей і брали у полон, перевірки телефонів, у магазинах були порожні полиці, ми мали мовчати и сидіти вдома, а ще спостерігати як вони усюди вішають своє триколорне ганчір’я. Влітку 2022 року вони почали обстрілювати протилежний берег, місто Нікополь, і до цього часу місто під постійними обстрілами. Вони вимикали зв’язок і інтернет, особливо коли робили провокації, щоб ми не знали що відбувається. Найстрашніші провокації для мене були 1 вересня, тоді ще вночі ми чули вибухи в місті, а зранку мама хотіла йти до магазину, я плакала і просила її залишитися вдома, навіть ховала ключ щоб вона не змогла вийти, а все тому що в телеграм каналах писали що окупанти сьогодні будуть влаштовувати страшні провокації для того щоб місія МАГАТЕ не змогли приїхати і перевірити странцію. Так і було, без перестанку ми чули вибухи, гвинтокрили літали над будинками, свисти снарядів лякали дуже сильно, росіяни хотіли щоб всі думали нібито це українська армія бомбить Енергодар, але ж великого розуму не потрібно щоб логічно розуміти- коли чуєшь виліт снаряду а через 5 секунд приліт,це робили орки. Кожен ранок прокинувшись я дякувала Богу що жива.

Після того як ми з татом пішли у лікарню і почули гучний свист і шорох, присівши і обійнявши голову руками в мене почалася істерика, і тоді ми вирішили що треба їхати з міста.

Це рішення було дуже важке для нас, як і для кожних людей які покинули свій рідний край бо були вимушені. Я плакала від несправедливості, я так люблю своє місто, я не хочу нікуди їхати, але треба. Виїзджати теж було морально нелегко, купа російських блокпостів,перевірка документів, телефонів і навіть наших речей, провокаційні запитання, далі дорога з мінами яку наш водій дуже повільно об’їзджав, згорівші автівки на дорозі, це ніби страшний сон. Але коли ми під’їхали до першого українського блок поста, у всіх були сльози щастя на очах, ми почули українську мову і зітхнули з полегшенням, всі в автобусі аплодували.

Зараз я дуже далеко від дома, я сумую і кожен день читаю новини с надією побачити що Енергодар – деокупован і ми можемо повертатися до рідного міста. Більш за все хочеться скорішої перемоги і миру, ми все здолаємо, ми вільні, ми сильні, я вірю, що дуже скоро для кожного українця настануть щасливі,мирні дні. Слава Україні!