Матюхіна Лоліта
Енергодарський Центр туризму краєзнавства та спорту
Вчитель, що надихнув на написання есе: Долгополова Єлизавета Олексіївна

«Війна. Моя історія»

Одним сонячним ранком я шла по вулиці свого улюбленого міста , все було як завжди – діти гралися на майданчику, дорослі поспішали по своїх справах. Як раптом , дуже низько пролетів літак , майже над головою.А потім ,увечері коли я вже була вдома , увімкнули сирену, так бувало в нашому місті , кожну останню середу місяця ії вмикали щоб перевірити чи працює. Та тоді я навіть не здогадувалася - це наближення війни.

24 лютого був звичайний для мене ранок , я пішла в школу і там нас зустріла класна керівниця , чомусь вона плакала. Крізь сльози вона промовила – діти, почалася війна , швидко йдіть додому . Ми нічого не розуміли , яка війна і як вона могла початися у 21 столітті , це не вкладалося в голові. Я зателефонувала мамі щоб сказати що вже йду додому , бо почалася війна. Потім почалися перші повітряні тривоги, мер нашого міста розподілив укриття , ми мали біжати в школу яка була поруч з нашим будинком , але ми вирішили ховатися вдома за чотири стіни. В нашому місті було спокійно, але тільки перший тиждень . Ми дивился новини і просто не вірилося, що це все дійсно відбувається десь дуже поруч. Я була впевнена що у нас буде все тихо та спокійно, що росіяни не будуть заходити в наше місто , не будуть взагалі його чіпати , адже у нас атомна станція – найбільша у Європі , і в нас 30-ти кілометрова зона на якій заборонені будь які військові дії. Та не сталося як гадалося. Вони почали підходити все ближче , наші люди виходили з прапорами щоб захистити своє місто від ворогів , більше тисячи жителів без зброї, героїчно чинили супротив. Спочатку ми думали що все вийшло , і вони зрозуміли що їх тут ніхто не чекав , та хіба можно було мати надію на розуміння від нелюдів.

3 березня увечері нам зателефонували знайомі з сусіднього села і сказали що на Енергодар рухається російська техніка , близько 200 одиниць , через 10 хвилин увімкнули сирену , мер повідомив щоб всі негайно покинули блок пост , росіяни не збираються розмовляти , а далі ми чули вибухи зі сторони в’їзду у місто.

Це продовжувалося не одну годину , ми з родиною ховался у ванній кімнаті і молилися. Окупанти зайшли на територію атомної станції, так страшно як тоді , мені ніколи не було , кожен раз коли ми чули вибух зі сторони станції була думка що це кінець , від страху боліли м’язи , а вуха вже не витримували сирену яка дуже гучно вила вже більше 6 годин . У новини міста виклали відео де працівник станції каже що є попадання у перший енергоблок , а росіяни не пускають туди пожежників, бо без перестанку стріляють з танків. Вранці коли нібито стало тихіше ми заснули , а прокинулися з відчуттям радості що ми живі. Ось так з 4 березня місто Енергодар знаходиться під окупацією , ніякими словами не можливо передати наскільки страшно жити коли ці орки поряд . Енергодарці не покидали надію пояснити ,що їм тут не раді, ми виходили на акції протесту , але що можуть зробити мирні жителі проти людей з автоматами , нажаль – нічого. Почалося нестерпне життя – крали людей і брали у полон, перевірки телефонів , у магазинах були порожні полиці , ми мали мовчати и сидіти вдома , а ще спостерігати як вони усюди вішають своє триколорне ганчір’я. Влітку 2022 року вони почали обстрілювати протилежний берег , місто Нікополь , і до цього часу місто під постійними обстрілами . Вони вимикали зв’язок і інтернет , особливо коли робили провокації, щоб ми не знали що відбувається . Найстрашніші провокації для мене були 1 вересня , тоді ще вночі ми чули вибухи в місті , а зранку мама хотіла йти до магазину, я плакала і просила її залишитися вдома , навіть ховала ключ щоб вона не змогла вийти, а все тому що в телеграм каналах писали що окупанти сьогодні будуть влаштовувати страшні провокації для того щоб місія МАГАТЕ не змогли приїхати і перевірити странцію . Так і було , без перестанку ми чули вибухи , гвинтокрили літали над будинками , свисти снарядів лякали дуже сильно, росіяни хотіли щоб всі думали нібито це українська армія бомбить Енергодар , але ж великого розуму не потрібно щоб логічно розуміти- коли чуєшь виліт снаряду а через 5 секунд приліт,це робили орки. Кожен ранок прокинувшись я дякувала Богу що жива.

Після того як ми з татом пішли у лікарню і почули гучний свист і шорох , присівши і обійнявши голову руками в мене почалася істерика , і тоді ми вирішили що треба їхати з міста.

Це рішення було дуже важке для нас , як і для кожних людей які покинули свій рідний край бо були вимушені. Я плакала від несправедливості , я так люблю своє місто , я не хочу нікуди їхати , але треба . Виїзджати теж було морально нелегко , купа російських блокпостів,перевірка документів, телефонів і навіть наших речей, провокаційні запитання , далі дорога з мінами яку наш водій дуже повільно об’їзджав , згорівші автівки на дорозі , це ніби страшний сон. Але коли ми під’їхали до першого українського блок поста , у всіх були сльози щастя на очах , ми почули українську мову і зітхнули з полегшенням , всі в автобусі аплодували.

Зараз я дуже далеко від дома , я сумую і кожен день читаю новини с надією побачити що Енергодар – деокупован і ми можемо повертатися до рідного міста. Більш за все хочеться скорішої перемоги і миру , ми все здолаємо , ми вільні , ми сильні , я вірю, що дуже скоро для кожного українця настануть щасливі,мирні дні. Слава Україні!