Юлія з сім’єю виїхали з окупації після того, як росіяни увірвались до них додому і допитували чоловіків.

Ми прокинулись о восьмій годині, нічого незвичайного в нас не відбувалось. Мені подзвонила подружка і сказала, що в нашій області, в місті Нова Каховка, йдуть бойові дії. Спочатку в нашому селі була паніка, і вже 9 березня ми потрапили в окупацію: до нас заїхали російські військові.  

О восьмій годині ранку до нас постукали в ворота російські солдати. Їх було дуже багато, і вони розповіли правила, як жити з ними. Це був перший російський заїзд - це була нацгвардія російської федерації. Це були солдати від 18 до 30 років. Вони нічого поганого не робили. 

З продуктами в нас були проблеми ще 24 лютого, коли люди почали масово все купувати. Коли заїхали російські солдати, вони навмисно розкуповували те, що було в магазинах. З їжею і водою у нас були проблеми з перших днів. У деяких людей не було чого їсти. в селі зникло світло, води в нас також не було. Щоб до криниці дістатись, це був цілий квест - ходити було небезпечно

20 березня до нас заїхав їхній ОМОН, і тут почався жах, тому що вони залітали в будинки, не стукали. Вони перевертали будинки, ставили чоловіків до стінки і погрожували розстрілом, вказували, кому що робити. 

Ми були наче не в себе вдома. А 21-го по селу були перші прильоти ракет. Коли залетів їхній ОМОН до нас у двір, вдома були я, чоловік і мій брат, а обидва наші сини були в бабусі і дідуся. Вони залетіли, мого брата і мого чоловіка поставили до стіни. Це був самий страшний момент, коли я зрозуміла, що нічого доброго тут точно не буде. Їхні безглузді запитання: «Де знаходиться Правий сектор? Де знаходяться наші військові люди? В хату зайшло чоловік десять, усі в масках, з автоматами, гранатами, це було саме страшне. 

Коли ми приїхали до батьків чоловіка, там йшли великі колони техніки. Люди місцеві говорили, що все буде добре, вони просто проїдуть повз, і потрібно заспокоїтись. Але мої друзі вже виїхали з нашого села у Кривий Ріг, і я зрозуміла, що мені теж потрібно їхати, бо в мене двоє дітей. Я не хотіла, щоб вони бачили, що відбувається на цих територіях. Ми 24 квітня виїхали з Херсонської області. 

Маршрут був дуже простий, на той момент не було ніяких складнощів. Ми проїжджали через моє рідне село Давидів Брід, Білу Криницю. Туди приїхав чоловік з Кривого Рогу і нас забрав. 

Ми дуже просили родичів виїхати, поки можна було, але вони вірили, що ось-ось війна закінчиться. Поки все це тягнулось, вони не намагались виїжджати, а коли надумали, у батька окупанти забрали машину, і тепер вони не можуть виїхати. 

Ми виїжджали в Кривий Ріг, тому що  в нас тут є родичі. Їхати далеко ми не планували, бо чекаємо: може, виїдуть наші рідні. Кривий Ріг недалеко від нашого села. 

Думаю, що війна закінчиться не  дуже скоро, як ми хочемо. Може, до весни все закінчиться, і ми повернемось в своє рідне село, будемо будувати свій будинок і налагоджувати своє життя. Але так, як було до війни, вже не буде.