Мені 72 роки. Я живу в селі Павлівка Миколаївської області. Маю сина, доньку, зятя, невістку і чотирьох онуків. Син жив зі мною, але зараз його немає поряд. Донька мешкає в Миколаєві. Вона зателефонувала мені 24 лютого о четвертій годині ранку і сказала, що її місто під обстрілами. Донька була вдома з маленькою дитиною, а її чоловік – на роботі. 

Окупанти зайшли в наше село 14 березня і були до десятого листопада. Вони забрали в полон мого сина. Шість годин простояли під моїм двором, чекаючи на нього. Я запитувала їх, навіщо їм мій син, адже він не служив. Росіяни сказали, що просто поговорять з ним. Зрештою повезли його з собою. 

Ми шукали сина в Миколаєві й Херсоні. Згодом виявилося, що він був у поліції у Снігурівці. Окупанти катували його. А після того як випустили, вимагали віддати два автомобілі. У разі відмови вони погрожували завдати шкоди його дружині й дитині. 

У нас не було світла з середини березня до кінця січня. Ми качали воду зі свердловини за допомогою генератора, який позичали в односельців. У магазинах нічого не було. Ми харчувалися тим, що залишалося вдома.

Діти поїхали в Миколаїв через Василівку, а я залишилася. Знайшла трішки дрів – і так перебула зиму. Не могла отримати пенсію. 

Сьогодні літак пролетів – я злякалася. Серце вискакувало з грудей, ноги віднімалися.