Не чекаючи війни наше село захопили орки. Жили ми в окупації, вони їздили по вулицях, як у себе вдома, ходили по хатах, заходили по 5 чоловік в будинок, ще 3 чоловіка по двору і всі були озброєні. Шукали щось в телефонах, чоловіків роздягали чи немає тату, вигортали все із шаф, шукали українську символіку або воєнний одяг. Ми все чекали ЗСУ! А одного дня вирішили виїхати з окупації, бо було дуже страшно за дітей. Їх ми з дому не випускали

Ми виїхали через блокпости. Кожен пост перевіряв документи, багаж, телефони, запитував куди їдемо. Їхали 100 км 15 год. Переживали в дорозі дуже, орки всі були зі зброєю, деякі - дуже агресивні. Нам просто пощастило виїхати. Діти дуже сумують за своїми речами, ліжками та за домашніми улюбленцями. Мені дуже шкода, що діти бачили війну, вони повинні зростати в мирі.    

Найстрашніше – це вибух, не знаючи де прилетить, ракети, які летіли над будинками, забирали людей в полон, робили обшуки по хатах.

Перший час ще тягнули, але з часом почали закінчуватися цукор, порошок, мило, шампуні, хліб нам не привозили, тому ми пекли самі поки були світло і мука. Ліки закінчувалися, брати було ніде. Сумно це все згадувати… Ми виїжджали з окупації, тому нічого не брали і не знімали, наша задача була вивести дітей. Єдине, як виїжджали, перший блокпост дав рос.цукерки - льодяники зелені м'ятні, але як тільки в'їхали на підконтрольну територію одразу викинули.