Сина Тетяни постійно зупиняли і оглядали на російських блокпостах, коли він їздив у Херсон по харчі

Ми з Миколаївської області, село Новокондакове. Десь пів року минуло, як нас звільнили, ми майже вісім місяців були в окупації.

Зранку 24 лютого ми прокинулися від вибухів - від нас до Херсона недалеко. А 19 березня до нас почала їхати техніка росіян. Вони нас не чіпали, переважно були в Снігурівці. Ми були вдома. Моя мама – інвалід, її тяжко перевозити, вона не ходить.

Потім окупанти почали нахабніти, ходити по хатах, забирати машини. Ввечері не можна було й вийти - страшно було. А коли наші прийшли, це таке було свято! Цілий день їхала наша техніка, люди зустрічали зі сльозами на очах. Це було 11 листопада. У Снігурівку наші воїни на день раніше зайшли. Люди і на колінах стояли: дякували.

В окупації не було де харчі купити.

Ми їздили в Херсон, там ходила і гривня, і їхні рублі. Роботи не було, а їжа і ліки коштували дорого.

Якось вижили. Світла в нас не було майже рік. Генератор у заможної людини був. За його допомогою качали воду з башти. Господарям генератора платили.

На шляху до Херсону стояли російські блокпости. Мій син – студент педагогічного ВУЗу, і вони повсякчас до нього чіплялись: то чому не служить цікавились, то татуювання шукали. Я боялась, що вони заберуть його і змусять на їх боці воювати. Страшно було за дітей. До хлопців окупанти особливо чіплялися.

Вторгнення росії шокує, як і думки людей, що там живуть. Мабуть, там повинна змінитися влада, щоб щось змінилось.