Я сама з Ровенської області, а проживаю в Снігурівці. До війни було нормальне життя. Працювала сорок років, жила спокійно, виростила трьох дітей. 

Вдома я була, весь час вдома. Я нікуди не виїжджала. 

Діти побачили по телефонах своїх, що війна. Найскладніше було відправити дітей і онуків, щоб вони спаслися. Це була моя перша ціль - щоб діти поїхали.

Дочка своїх дітей відправила, а сама тут ще була до 11 квітня. Потім у погребі дуже захворіла, я і її відправила до  онуків. Онуки малі були – п'ять років і півтора роки. Я справлялася, ми були люди роботящі. У нас запаси були. І коли ми почули про війну, ще магазин працювали. Ми запаслися мукою, маслом, порошком. Для нас із дідом вистачило.

Я кожен день ходила до райцентру наглядати синову хату. І під кулі попадала, і під бомби… Ну, витримувала, щоб чужі не поселилися в домі. Все на світі робила: полола, сапала. Щоб вони мене бачили - що тут хтось проживає, щоб ніхто не поселився. Отак і жили: бігали, ховалися.

Води не було, шукали самі, як могли. У нас річка недалеко, ще у людей там була скважина: просили у людей, нам  давали. Дякуємо їм. Рашисти  в лікарні поставили генератор, який забрали з нашого цементного заводу. Там качали - там є скважина. Ми ходили з баклажками. По-всякому було, важко було, дуже важко. 

Окупанти телефони забирали, ламали, били телефони, перевіряли, що у телефонах. А я просила, плакала, казала: «Тільки  з дітьми поговорю, щоб вони почули мій голос, що ми живі». Відкрито дзвонити не давали. Лізла на горище, ховалася, щоб подзвонити, щоб зв’язок спіймати. У сина був мікроавтобус у дворі – забрали. «Жигуль» старенький був - вони виїхали на ньому, а «бусік» забрали.

Дякуючи Богу, наші будинки вціліли. Боялися, щоб вони не поселились, щоб нічого не повитягували, намагалися зберегти.