Ми з жінкою – пенсіонери з міста Снігурівка Миколаївської області. Нам по 72 роки. Нормальне  було життя, спокійне, тихеньке, виховували дітей, внуків і правнуків. Уже до правнуків дожили. Ну а під час окупації нам було дуже важко. Все в нас перевернулося.

Раніше були підприємцями, але згодом підприємство закрили. У нас невеличка пенсія, але у нас було спокійне життя. Але під час війни один магазин розбомбили, а тиждень назад у нас знову впали ракети с-300 біля школи - і другий магазин розбомбили. Під час окупації забрали з магазинів комп'ютери, морозилку. Приходили на три дня росіяни. Ну і на цьому - все. 

В окупації ми жили тут. Мої діти не виїжджали, були тут. Все життя тут прожили, побудували собі і дітям дома, дуже тяжко. От і вирішили, що  будем залишатися тут. Хоча треба було їхати: все кидати і їхати, бо було страшно. 

Багато вулиць розбомбили, воєнкомат розбомбили. Багато шкоди наробили. У нас практично тут залишились майже одні пенсіонери: за 70- 80 років, багато було хворих. 

Нам не вистачало харчів, і росіяни практично силою заставляли брати їхню гуманітарну допомогу. А вони приходили з автоматами, трошки били, хотіли забрати машину в нас, а ми не давали. Сказали, що прийдуть через три дня заберуть. 

Ну а потім, як зайшли наші війська, звільнили нас з цієї окупації. Це було десяте листопада. Зрозуміло, що почули від людей і побачили, що люди біжать з квітами. Де проходила  лінія фронту, де росіяни стояли - о це там заїхали наші хлопці на БТРах, на танках. Це була радість велика: квіти несли, їсти несли солдатам. 

Зараз вже більш-менш стало спокійне життя. От уже працюють магазини, працюють автобуси, до нас вже запустили потяг на Миколаїв. Вранці туди, а ввечері -  назад. Але ракети ще літають. 

Недавно село Івано-Кепіне бомбили - там кладовище було. Ракета с-300 впала, шкоди наробила, а на мінах підірвався уже двоє діток. А було це на Пасху. Люди вранці встали, щоб посвятити в церкві, і попали: загинули хлопчик і дівчина 17 і 18 років. На мінах теж люди підриваються: недавно пішли чи по гриби, чи по дрова і теж двоє підірвалися, але залишились живі, в лікарні лежать. 

Херсон бомблять - це 30 км від нас, то люди з Херсона до нас приїжджають - шукають житло. Життя потроху налагоджується. Так жалко, що розбомбили, гімназію. У нас багато пошкоджень. Є такі вулиці, які повністю зруйновані. Влада трохи допомагає. Люди вже старенькі, щоб ремонтувати,  а  молоді  зараз немає. 

Моєму сину 50 років, він зараз в армії, під  Бахмутом. Ми надіємося, що в цьому році все закінчиться, але ситуація  дуже важка. Вважаю, що нам  без зброї важко буде - у нас не хватає важкої зброї. Б'ються там під Бахмутом,  б'ються наші дітки… Приходять смс, що той загинув, а той пропав безвісти... Ходимо і молимося.