Курган Ніка, 11 клас, Шевченківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів Комиш-Зорянської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Деркач Іванна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів тому ранок розпочався не смачним сніданком, а дивними звуками на вулиці, гулом літаків у небі. В будинку - стоголоса тиша, в моїй голові – тисячі запитань, ноги неслися до телевізора, останньої надії. Але, на жаль, всі здогадки підтвердились: почалося те, про що було навіть страшно думати... Повномасштабна війна.

Перед очима промайнули чорно-білі картинки з недалекого минулого, 2014 року, коли тата мобілізували вперше: мені шість, йду в перший клас, у лівій руці букет квітів, а всі кажуть, що я доросла не на свої роки.

І лише в цю мить зрозуміла, що айстри стискали мою долоньку замість батькової руки. Тепер моє серце шалено стукотіло через усвідомлення найстарішого: знову неминуча розлука з найріднішою людиною.

Цього ж дня татко сам відправився у військкомат, а через декілька годин вже збирався на фронт.

Досі пам’ятаю, як довго і міцно обіймала батька, наче хотіла зупинити час. 

Але цього не сталося – службовий автомобіль рушив від нашого двору. Мама наче закам’яніла на дорозі. Мене охопив страх, який миттєво переріс у ненависть, я божеволіла від думки:

“ Чому знову це все відбувається зі мною? Чому саме мій тато? За що?”

Ми залишилися з мамою удвох. Ані книжки, ані інтернет не давав відповіді на запитання: «Що робити далі?» Ворожа авіація по декілька разів на день роздирала наше небо, телебачення розказувало про жорстокість окупантів. Здавалося, що наша хата осиротіла, а село оповила невідомість, але, на щастя, не байдужість. Люди клейкою стрічкою укріплювали шибки, рили окопи, організували місцеву самооборону, яка в нічний час патрулювала вулиці. І всі сподівалися, що от-от це закінчиться. І я вірила й молилася, ховаючи свої сльози від матусі.

Та замість дива, другого березня, у післядень мого народження, почалося справжнє пекло: церковні дзвони сповістили про наближення ворожої техніки. Сміливість односельчан розбудила в мені почуття гордості: живий щит, жінки пліч-о-пліч із чоловіками, голіруч готовий захищати рідну землю. Окупанти зайшли в сусіднє село, яке географічно розташоване вище за мою Благовіщенку, і відразу вдалися до воєнних злочинів: вбивства, руйнувань, грабування, залякування. А на світанку гради обривали життя сусідніх сіл.

Пекельна доба… Затишшя … Шалений гул… Ворог рухається вперед, у напрямку Поліг. Ми в окупації. Орки будують блокпости. Постійний грім, але не грозовий. Нема зв’язку та світла. Два тижні невідомість вбивала всіх. Нарешті голос тата і усвідомлення, що Україна зранена, але жива.

Від цього окупанти лютують, влаштовують обшуки, особливо їх лякали сім’ї учасників АТО.

Не забарилися з візитом і до нас. Шукали зброю, якої вдома ніколи не було, погрожували розлучити мене з мамою.

Домівка перестала бути фортецею. Вихід один – евакуація.

Їхали через десятки орківських блокпостів, і на кожному завмирало серце, адже я - донька захисника України. Остання зупинка у Василівці. До Запоріжжя подати рукою, а нам знадобилося пів тижня. Страшенна спека. Постійні вибухи. Щільно заміноване узбіччя. Тисячі людей різного віку в очікуванні вироку ворога. Нарешті дозвіл їхати… Не вірю своїм очам: Запоріжжя, майорить синьо-жовтий прапор! Можна видихнути! І полилися сльози щастя - мене переповнювало почуття свободи.

Для моєї сім’ї жах окупації скінчився, а війна, на жаль, триває, забирає життя безневинних, які просто хочуть жити вільно у власній країні. За 1000 цих жахливих днів я не тільки подорослішала на десятиліття, а й стала сильнішою. Тому жодному ворогу не вдасться збити мене зі шляху до Перемоги!