Моя донька - неймовірно талановита і амбітна дівчинка. Її стихія - англійська мова, якій вона приділяє майже весь вільний час. Вона сама вчить хореографії, бо в нашому місті немає танцювальних секцій, і професійно займається фотографією відтоді, як я подарувала їй фотоапарат. Її найбільша мрія зараз - поїхати до США за програмою FLEX, щоб отримати культурний досвід і довести собі та світу, що вона може досягти будь-якої мети. Доньку надихають активні люди поруч, а відштовхує байдужість. У таборі вона готова проявити себе у всьому, особливо в танцях.

Після початку війни наше життя змінилося на 180 градусів. Два місяці ми жили в окупації на Херсонщині. Без світла, без води, у постійному жаху. Найстрашнішим було те, що окупанти ходили селом і шукали молодих дівчат, щоб обміняти їх на солярку або просто викрасти. Після таких новин ми ховали свою 12-річну дитину ще ретельніше. Коли жити під постійними погрозами стало неможливо, ми зібрали маленьку валізу і наважилися на виїзд.

День виїзду з окупації був одним із найстрашніших. Ми їхали величезною колоною машин, яку окупанти щогодини погрожували розстріляти танками. Десятки російських блокпостів, де ретельно оглядали мене, доньку та тітку. Лише під вечір ми змогли перетнути межу Миколаївської області і дістатися Вінниччини, де залишилися на півтора роки. Але біда наздогнала і там: на Різдво 2022 року наша хата опинилася під прямим вогнем і була майже розбомблена. Влітку 2023 року ми повернулися до рідного, але зруйнованого дому. Завдяки допомозі небайдужих ми змогли його відремонтувати і живемо тут досі, попри весь пережитий біль, окупацію та втрату близьких.