Мені 79 років, чоловікові - 82. Ми жили в селі Білогір’я Запорізької області. 24 лютого нам зателефонував син і сказав, що почалася війна. У нас тиждень було спокійно, а потім почались обстріли. Окупанти розмістилися в сусідньому селі і звідти бомбили нас. У Білогір’я не могли зайти, бо наші військові підірвали міст. 

Не було ні світла, ні газу. Я готувала їсти на буржуйці. Якось встала раненько, поставила гріти воду. Аж раптом прилетів снаряд – осколки розлетілись по двору. Ще один снаряд залетів у вікно будинку. 

Ми виїхали з волонтерами. Вони вивезли нас полями. Були обстріли. Ми приїхали до брата в Оріхів. Ще десять днів просиділи в погребі, а потім поїхали до Запоріжжя. З двадцятого квітня живемо у родичів. Кожен день чекаємо закінчення війни. Дуже хочеться додому. Мріємо, щоб Україна стала вільною та незалежною.