Марина не знає, що їй робити далі. Втішається прогулянками з собакою, мріє влаштуватись на роботу, відновити житло і жити у мирній країні

Я з Донецької області. В мене батьків немає, я сирота. Навчалась у Луганському інституті на ветеринара, але так і не закінчила ВУЗ, тому що в 2014 році розпочалась війна. Усі ці роки я жила в Донецькій області, працювала в Будинку культури, займалася творчістю.

Я жила недалеко від Мар’янки. Ранком 24 лютого було чутно сильні вибухи. Нам подзвонили з роботи і сказали що виходити не треба – почалась війна.

Мене всю трусило, було страшно. З кожним днем вибухи ставали все ближче і ближче. Я маю вроджену ваду серця, потребую певних ліків, а дістати їх стало непросто. Аптеки і магазини не працювали. Ми з сусідами складались грошима і винаймали машину, щоб виїхати у сусіднє місто і щось купити.

Моя остання ніч вдома була жахливою – ми не спали, підвал весь тремтів, як від землетрусу.

Я місяця три, мабуть, відходила від всього того. Досі п’ю заспокійливе. Витратила усі заощадження, щоб винайняти машину, яка вивезе мене з зони бойових дій разом з великою собакою. П’ятидесятикілограмовий пес усю дорогу їхав у мене на руках.

Шокувало, що снаряди розбили мій дім, будинок культури, де я працювала. Я кожен день про це думаю, і не знаю, що робити. Щоб не з’їхати з глузду, гуляю з собакою. Нещодавно чотири години поспіль бігали, гуляли по селу. Моя собака – це мій антидепресант.

Війна скінчиться в будь-якому випадку. Але коли? Я хочу жити в Україні, знайти роботу, повернутись у Донецьку область.