Анна Анатоліївна не могла довго залишатися в окупованому селі. Вона боялася російських військових, їхніх візитів і запитань. Тому довелося забрати доньку і виїхати. Її мама залишати домівку спочатку не хотіла, а коли наважилася, було вже пізно: дорогу закрили

Ми з донькою мешкали в селі Новолюбимівка Токмацького району, а коли нас прийшли «звільняти», виїхали звідти. 

Я працювала в аптеці. 24 лютого йшла зранку на роботу і чула, що в Мелітополі щось відбувається. Того дня, як завжди, працювала до 19 години. Покупців дуже багато. 

Окупанти питали, чи нам краще з ними. Щоразу ми боялися їх приходу. Страшно було від того, що танки їздять по селу.

Ми не знали, прокинемося зранку, чи ні.

Ми спочатку переїхали в Запоріжжя. Там я також працювала в аптеці. А коли і в Запоріжжі стало небезпечно, поїхали в Чехію. Ми потягом доїхали до Львова, а звідти – на автобусі до Чехії. 

Село наше досі окуповане. Коли ми виїжджали, то за Кам’янським потрапили під обстріл. Слава Богу, вижили. У селі залишилася мама. Коли ми збиралися до Чехії, виїзд з села вже закрили, і вона не змогла з нами поїхати. 

Не знаю, закінчиться війна чи ні, але на Новий рік хочеться бути вдома.