Любов Іванівна з хворим сином виїхала з окупації у Запоріжжя. Все, про що вона мріє, – щоб син одужав і можна було повернутись додому.

Мені 65 років, у мене інвалідність третьої групи по зору. Жили ми в селі, було нормально все, потом почалася війна, переїхали у Запоріжжя. У мене два сини, в одного знайшли онкологію, дали другу групу інвалідності.

Коли війна почалася, я вдома була. Син був у шахті – він по змінам працював. Я прокинулась від того, що над хатою щось летить і гуде страшенно. Я схопилася з переляку, у вікно почала кричати, що це війна.

Ми жили у Михайлівці Василівського району. Зараз вона окупована. Ми поїхали в травні, сподівались от-от повернутись. Але сина поклали в онкологію, тож ми з лікарень не виходимо. А росіяни вже наше село собі привласнили. Кажуть, що й гривні вже ходити не будуть. Там ще один мій син залишився з родиною. То він іноді міг нам гривні перерахувати, а тепер що буде – навіть не знаю.

Багато виїхало молоді, а росіяни їхні хати заселяють і живуть. Ходили опис робили: переривають все в сараях, погребах, в шафах – щось вони шукають. Заходять з автоматами – все їхнє.

Коли ми поїхали, опалення вже не було, а газ і вода були. Потім газ відключили, а зараз окупанти вже свій газ підключили. Світло є з перебоями, інтернет і зв’язок також.

Дай Бог здоров’я тому перевізнику, який сина віз – він все проскочив за один день, хоча десь на шляху обстріли були. Потім вже я поїхала, коли дізналась, який в сина діагноз. Моя дорога була важкою: нас не випускали одразу, ми три дні до Запоріжжя добиралися.

Іноді мені здається, що війна не закінчиться ніколи. Окупанти заселились в наші будинки, вирили страшні окопи навколо села і оточили їх кількома рядами кам’яних зубців. Щоб їх погнати звідти, мабуть, доведеться зруйнувати все село. Це страхіття якесь. Я не хочу про це думати. У мене син такий молодий і такий хворий. Мені аби дитина одужала та відкрили дорогу, щоб додому потрапити.