Я жила з чоловіком і старшим сином в селі Приютне Запорізької області. Працювала у фермерському господарстві. 24 лютого чоловік розбудив мене і сказав, що почалася війна. Я до останнього не могла повірити, що таке сталося.
Третього березня вимкнули світло, а без нього не було інтернету й води. Ми мали генератор, але не завжди вдавалося дістати бензин. З нестачею продуктів не зіткнулися. Магазини працювали до початку квітня. Громадою було організоване постачання продуктів.
За шість-сім кілометрів від села стояла російська армія. Прилітали снаряди на огороди. А сьомого квітня вдарили по центру села. Були влучання у будинки.
Після цього ми завантажили все, що помістилося в автомобіль і виїхали до Запоріжжя. Тут навчається менший син. Тепер ми разом орендуємо квартиру. Згодом чоловік і син ще двічі їздили в село, вивозили пенсіонерів.
У нас є пес, вівчарка. Він злякався авіаобстрілів і втік із села. Деякий час ми не знали, де він. Пізніше дізналися, що пес три тижні жив у бліндажах з нашими військовими, а потім вони відвезли його до Львова. Ми побачили свого песика на фото в інтернеті і поїхали по нього. Його навіть по телебаченню показували. Зараз він живе з нами. А коти розбіглися. Сподіваємося, що коли повернемося, вони чекатимуть на нас удома.
У нас поки що немає заробітку. Було трохи заощаджень. Отримали «переселенські» та виплати від ООН. Намагаємося економити. Отримуємо гуманітарну допомогу.
Сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Після перемоги повернемося в село облаштовувати житло. Окупанти пограбували наш будинок і потрощили меблі. Головне, щоб стіни вистояли.
