Люди у Нововасилівці терпляче переносили тяготи окупації. Коли наші військові їх звільнили, радості не було меж

Мені 59 років. Живу у селі Нововасилівка Снігурівського району. Мій чоловік хворий, лежачий.

У перший день війни повз наш будинок проїхали близько сотні танків. Ми всі ховались. Падали ракети, одна бомба впала неподалік. У нас четверо онуків маленьких. Ми з ними жили перший тиждень у холодному підвалі, дуже тяжко було. Ця жахлива картина до сих пір у пам’яті.

Взагалі не було харчів у магазині, перші два тижні хліба не було. Добре, що ми у селі, тож харчі були свої. Ми закупились мукою, крупами, маємо своє господарство. Було тільки тяжко з ліками і памперсами для чоловіка.

Діти з онуками виїхали у безпечніше місце. Моя донька в районі мала магазин, російські військові його пограбували. Мені довелось велосипедом перевозити з району в село те, що там залишилось, щоб хоч щось від них врятувати.

Важко було з худобою.

Я залишилась одна з хворим чоловіком, а у нас було велике господарство. Коли проходили окупанти, ми боялися, що вони все заберуть, що будуть стріляти. Вони нам погрожували.

Спочатку я з ними сперечалась, запитувала, чому вони сюди прийшли, говорила, що я дітей вже стільки не бачу через них, що вони гірші ніж фашисти - прийшли і життя наше скалічили. Один з них хотів у мене вистрелити, але до цього не дійшло.

Коли заїхали машинами наші солдати, ми бігли, кричали. Ми їх зустрічали. Я навіть два рушники їм подарувала вишиті. Я їм низько вклонялась. Ми їх обіймали. Мені бракує слів, щоб передати ті емоції, вони залишаться зі мною на все життя. Я попереду колони їхала з прапором з такою радістю, з таким щастям у серці!

У чоловіка стався інсульт. Він зараз у лікарні в тяжкому стані. Після звільнення села діти повернулись додому, вони мені допомагають. Але ми боїмося за маленьких онуків, бо нас знову почали обстрілювати. На Пасху у селі двоє дітей загинуло – 17 і 18 років. Обстріли продовжуються.

Ми - українці. Я окупантам не раз говорила, що вони забрали у нас світло, життя, зв’язок з дітьми, але ми все це подолаємо, бо українці - терплячі люди. Ми дочекалися і дітей, і світла, і інтернету.