Мені тридцять років. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми живемо в місті Балаклія Харківської області.
У перший день війни я з дітьми була вдома, а чоловік – у відрядженні. Ми зібрали речі й виїхали до батьків у село Борщівка, що за 15 кілометрів від Балаклії. Невдовзі воно потрапило в окупацію. Російські військові ходили по домівках і перевіряли паспорти.
У мого сина була бронхіальна астма – він потребував ліків, а я не могла їх знайти.
Окупанти побили сусідського хлопця ледь не до смерті. Відібрали телефон. Я дуже злякалася. Тоді приїхав мій чоловік. Ми зібрали речі й виїхали в Полтаву. Після визволення Балаклії повернулися додому. Наш будинок залишився без вікон, а все інше, на щастя, ціле.
Коли виїжджали з Борщівки, був обстріл. Ми звернули з дороги, перечекали його й поїхали далі. На блокпостах нас ретельно не перевіряли, можливо, через те, що з нами були діти. Росіяни лише дивилися документи й заглядали в багажник. Дуже приємно було опинитися на першому українському блокпості й побачити наших військових.
Ми думаємо, що цього року війна закінчиться. Віримо, що наші бійці вигонять окупантів з нашої землі і здобудуть перемогу.