Світлана з родиною намагались виїхати з Каховки у перший день війни, але у них не вийшло прорватись крізь обстріли. Довелось повернутись і пожити якийсь час в окупації

24 лютого 2022 року страшний день був. Ми намагались виїхати з області по обіді, потрапили під сильний обстріл біля Антонівського мосту. Я не знаю, як ми вижили. Намагались виїхати родиною до родичів, але довелось повертати назад в Каховку, тому що це було дуже пекельно.

Коли нас окупували, ми повернулись в село чоловіка. Перші три дні ми в селі були, подалі від міста, а в Каховці був такий страх… літаки літали. Ми прожила так два місяці, це було страшно. 

Я боялась, щоб мій син, не дай Бог, не відійшов від двору, бо росіяни почали на своїх БТРах по вулицях їздити, то звідки я знаю, що в нього в голові. Магазин поруч був, і я бігала в магазин, тому що в нас почали зникати хлопці. Потім люди казали, що окупанти змушували рити окопи хлопців. Масово почали люди закривати всі свої акаунти і створювати нові, щоб не було української, бо за це можна було потрапити "на підвал" і не вийти звідти.

У місті почалась паніка, люди почали скуповувати ліки і все, що можна. Україна посилала до нас гуманітарну допомогу, а окупанти не пропускали гуманітарний вантаж. 

Були деякі фермери, які починали людям допомагати, тому що у нас нічого не було. У магазинах тиждень були продукти, а потім не стало. 

Давали по дві булки хліба - дивлячись, скільки людей в родині. Якщо була можливість більше взяти, то ми заморожували в морозильнику цей хліб, тому що ти не знаєш, коли наступного разу його купиш. Були фермери, які все привозили молоко і безкоштовно людям віддавали. 

Барбовал мене заспокоював, коли я нервувала, але його неможливо було купити. У родичів була дитина хвора. В аптеках уже нічого не було, тож люди створили сайт і ділились ліками.  Моєму родичу онкохворому збирали ліки по всьому району, щоб вколоти. Я не могла собі знайти барбовал. 

Я знаходжусь в Чорноморську. Тут люди якісь особливі – дуже чутливі. Я тут трішки видихнула і більш-менш заспокоїлась. Відношення до людей якесь особливе. Такої підтримки, як тут, я ніде не відчувала. Ми спочатку були на заході України, потім - у Київській області. В Одеській області більше за всіх допомагали. Фонд Ріната Ахметова теж давав допомогу. 

Я собі підробіток знайшла, але все одно додому хочу дуже. Моя сестра спершу сюди приїхала, сказала, що тут добре, і ми сюди приїхали, щоб разом бути, бо все життя були разом. Потім вона була вимушена поїхати за кордон, і діти там її були. Дуже важко, що ми не разом, бо все життя були поруч, була підтримка.  

Хочу, щоб усі окуповані території повернулись до України. Я вірю в те, що ми все відбудуємо. Дивлюсь зараз негативні новини і не хочу це навіть чути, тому що віра в майбутнє в мене є, тільки б наша країна була вільна. Я думаю, що все в нас буде добре.