Ми прокинулись десь о п’ятій ранку від звуку пролітаючих ракет. Десь о шостій годині ми вже знали, що почалася війна. 

Десь із третього дня пропав у магазинах хліб. Ми живемо від Мелітополя за 70 км, від районного центру десь за 20 км. Із Запоріжжя привозили дріжджі, а в сусідньому селі є пекарня - нам спекли хоч по 200-300 буханок хліба. А через тиждень ми налагодили зв'язок з Мелітопольським хлібокомбінатом. Ми із секретарем легко машиною моєю везли туди налічку 20 тисяч, брали тисячу хлібин і привозили спочатку в одне село, потім в інше.

Коли на сільській раді український прапор скинули і топтались по ньому ногами, це мене саме більше шокувало.  Я людина радянською часу, пів життя прожив у Радянському Союзі, пів життя – в Україні. Тоді ми мали свою ідентичність, ніхто нам не забороняв ходити в вишиванках на свята, ми розмовляли українською мовою. А тут - приїхали, зірвали прапор і скинули.

19 червня ми виїхали до Запоріжжя з моїми колегами. Робили свідоцтва про смерть, дітям – свідоцтва про закінчення школи. Ми стояли дві доби у Василівці, потім виїхали.

Були декілька днів у Запоріжжі, збиралися повертатися. Але нам передзвонили з дому і сказали не повертатися, бо були обшуки, і нас там можуть арештувати. 

Мені все одно довелося їхати, бо там - син, донька і двоє онуків. Я повертався сам, без дружини, і забирав дітей.

Ми позбулися всього. На даний момент тільки те, с чим ми виїхали, те і наше. Люди по два роки не були вдома і не бачили рідних. Там моя сестра залишилася, у дружини там також там родичі, які не виїхали з різних причин.

Мені б хотілося, щоб ми повернулися до рідних домівок. Дома будемо все відбудовувати. Навіть якщо там взагалі нічого не залишилось, я повернусь і буду будувати, тому що там моя бáтьківщина, мої предки: дідусь, бабуся. Як я можу туди не повернутися?