Історія подана мовою оригіналy

Мені 53 роки. У мене є чоловік, син і свекруха. Ми мешкали в місті Нова Каховка Херсонської області. 

24 лютого, о п’ятій ранку, росіяни підірвали військову частину. Наш будинок розміщений на околиці, тому було добре чутно вибух. Над містом літали російські винищувачі. Були обстріли. А о дев’ятій годині окупанти ввійшли в Нову Каховку. 

Російські військові ходили по квартирах і цікавилися активістами та учасниками АТО. Вони з посмішкою на обличчі наводили на нас зброю і казали, якщо буде команда, то стрілятимуть. Потім виловлювали людей з проукраїнською позицією і саджали їх у підвали. У нас не було зв’язку й інтернету: вони все вимкнули. 

Упродовж цього року я впадала в депресію й не знаходила відповіді, як її подолати. Зрештою, змусила себе триматися і жити далі заради внуків. 

Коли ми першого разу спробували виїхати, окупанти не пропустили нас на останньому блокпості, що у Снігурівці Миколаївської області. Погрожували прострелити колеса. Нам довелося повернутися. З другого разу виїхали. Щоправда, цілий тиждень простояли на спеці у Василівці. Як проїхали «сіру зону» та побачили наш прапор, плакали від щастя. 

Зараз ми живемо в Лебедині Сумської області. Я звідси родом. Місто маленьке – вакансій немає, тому поки що не працюємо. Дуже тяжко. Хочеться додому.