Мені 65 років. Я живу в селі Василівка Миколаївської області. 24 лютого ми з внучками прокинулися від того, що затріщало вікно. Дуже злякалися. У кімнату зайшов син і сказав, що почалася війна. 

18 березня в наше село зайшли окупанти. 24 березня син із дружиною виїхав, бо через дорогу від нас упала ракета. Наша хата задвиготіла, посипалися вікна. З будинку сусідів знесло дах. 

По сусідству жив самотній чоловік. Він недочував і не розумів, що відбувалося. Чоловіки сказали йому, що почалася війна, однак згодом він питав, чого стріляють. А потім помер. Ніхто достеменно не знає, від чого. Може, серце не витримало. Мій син з хлопцями поховав його нашвидкуруч. Обгорнули тіло тим, що було під рукою. Того ж дня син із родиною виїхав. 

Я ходила ночувати до сусідів, бо боялася в хаті спати, а погріб після дощів потік. Вони мене прийняли. Дай Бог їм здоров’я. 

Росіяни ходили по дворах і забирали все, що хотіли. У першу чергу забрали автомобілі. 

Спочатку не було ні хліба, ні борошна. Потім зять сусіда привіз ящик хліба на всю вулицю. Через місяць почали привозити гуманітарну допомогу. Згодом дві сім’ї стали їздити по продукти. Вони навіть у борг людям давали. З часом їх перестали пропускати через блокпост. Тоді росіяни видавали те, що награбували у магазинах. Ми з сусідами не брали такої гуманітарки. 

Окупанти дивувалися тому, як ми живемо. Вони були шоковані тим, що в селі є асфальт, що ледь не в кожного – автомобіль, що в будинках є санвузли, гаряча й холодна вода. Говорили, що в них тільки містяни так живуть. А ще питали в нас, де мешкають Махно та Бандера, і хотіли дізнатися їхні номери телефонів. 

Нас звільнили ввечері десятого січня. Це було несподівано. Було дуже приємно бачити наших військових.

Мені здається, що цього року війна повинна закінчитися. Росіяни як прийшли, так і підуть із нашої землі.