Сім’я Марії Михайлівни не могла жити поруч з окупантами: в постійному страху і без елементарних життєвих умов

Ми з Комиш-Зорі Пологівського району: я, чоловік, донька 21-річна і п’ятирічний син. 

24 лютого, тільки ми прокинулися, донька зателефонувала і сказала, що з Волновахи приїхав потяг обстріляний. Що почалася війна, почалася паніка. Ми пішли зняли гроші. 

2 березня наїхало багато танків, а наступного дня росіяни почали нас обстрілювати, бомбити. Вже 4 березня окупанти ходили по хатах шукали «нацистів». Тоді ми були ще вдома: думали, що робити далі. 

Спочатку, як тільки почали бомбити, то 11 днів не було світла, зв’язку. Тоді якось наш мер все вирішив - нам дали світло, а потім нам почали блокувати зв'язок. То включали, то виключали. Ну, ото таке.

Було жалко хату кидати, але ми все-таки вирішили виїхати. Вночі зібралися і рано-зранку виїхали.

Неможливо було жити на окупованій території. Не було продуктів. І окупанти постійно ходили і ходили, як у себе вдома.

Ми о п’ятій ранку виїхали, і в сім вечора доїхали. Там було дуже багато їх блокпостів: на кожному зупиняли, роздягали хлопців. Ми так зраділи, як побачили наш блок пост! Дитина махала нашим військовим. 

Найважче в окупації – це страх. І те, що не було продуктів. Коли хліб привозили, черга було дуже велика. Дитина навіть дуже радувалась, що хліб є. А коли приїхали в Запоріжжя й побачили, що там всі полиці забиті, для нас це дико було.

Ми навіть не можемо уявити, коли це все закінчиться. Звісно, дивимося новини. Віримо, що в цьому році все це закінчиться, і ми б повернулися додому.