Ляхова Аліна

ДНЗ "Миколаївське вище професійне училище технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рожко Ганна Володимирівна

Війна. Моя історія

23 лютого 2022 рік моя мама пропонує зібрати трохи речей на всяк випадок. 5:00 ранку… 24 лютого… 2022 рік… Херсонська область… місто Гола Пристань… лівий берег. Телефонний дзвінок батьку, його викликають на роботу для видачі зброї. Мені та сестрі мати й каже: “Почалась війна! Збирайте речі, йдемо в підвал”.

         З 6:00 ранку ми сиділи у підвалі, а люди, які знаходились на вулиці, навіть ще не знали про війну. По дорозі до підвалу ми чули стрільбу та свист ракет. Я почувала себе дивно і схвильовано, бо ніхто навіть не очікував на війну у XXI столітті.

         Повернувся батько зі зброєю і бронежилетом, посадив нас в автомобіль та відвіз в інший кінець Херсону до знайомих. Сам виїжджає до Миколаєва, бо росіяни вже окупували місто. В будинку знайомих нас було близько 15 осіб, тому дорослі почали ділити обов’язки між один одним. Хто їхав за продуктами, а хто облаштовував укриття. 

         Згодом ми з мамою та сестрою переїхали до бабусі та дідуся та прожили з ними близько двох місяців. Весна була холодною, газу не було 2 тижні, ми спали одягнені з двома ковдрами. Прильоти стали ближчими, ми почали замислюватися виїжджати в безпечне місце. Мати розпитувала тих, хто виїхав як це було, нам розповідали про розстріляні колони машин та людей. Розповідали про обов’язковий напис ‘’Діти’’ майже на усіх вікнах автомобіля, тонування вікон було заборонено, а на дзеркалах повинні бути білі ганчірки.

         Одного вечора дідусь сказав: ”Збирайте речі, беріть мою машину та виїжджайте на західну частину України”. Ми запропонували ще одній родині виїжджати з нами. Тому за один вечір зібрали речі, гроші, купили цигарки, щоб не було проблем на блокпостах та о п’ятій ранку виїхали. 

         З Херсонської області ми виїжджали 15 годин та приїхали на одну ніч в Миколаїв до батька і зустрілися перший раз через 2 місяці. О сьомій ранку ми виїхали у Львівську область до родичів сім’ї, з якою ми виїхали з окупації. Прожили там 2,5 місяці. Скажу відверто:  було трохи тяжко, бо життя в селі -  це великий труд. Звісно хотілося жити з батьком, тому на деякий час ми переїхали до Миколаєва, але розпочалися активні обстріли.

Через 2 тижні батько відвіз нас у Білу Церкву до брата мами та наших троюрідних братів, де ми прожили пів року. Там ми почали трохи “жити”, але продовжували переживати за бабусь та дідів в окупації. Окупанти чинили й продовжують чинити повний безлад у місті, обстрілювати населення та мародьорити. 

         Згодом ми знову повернулися в Миколаїв і зараз тут знаходимося. Саме тут ми дізналися про підрив Каховської ГЕС… Глибина води в моєму рідному місті сягала 4-6 метрів. Завдяки “руському миру” у бабусі та дідуся немає хати, а в нас – пошкоджена квартира.

         Сподіваюся на найкраще майбутнє свого міста та його відбудови. А зараз я старанно навчаюсь на професію своєї мрії.