Ольга Анатоліївна виїхала з окупованого містечка, бо знаходитися там було все небезпечніше. 

До війни життя було хорошим. Гарна робота, квартира – все було. А потім ми дізналися, що почалася війна. Спочатку було тихо, ми думали, що так і буде далі. Ще й у банк бігали, і по райцентру. А третього березня я в хаті була, аж тут як щось бабахне! З того все й почалося.

Окупанти швидко зайшли в Кам’янку. Я була тоді у мами на вулиці Запорізькій. Через неї проходить траса Маріуполь – Запоріжжя. Російська армія йшла повз мамин будинок: до півтори сотні одиниць важкої військової техніки, зокрема, танки.

Від рук окупантів у Кам’янці постраждали люди. Розстріляли одну сім’ю. Орки чіплялися до жінки, а чоловік захищав. Інший чоловік не дав військовим телефон – розстріляли. Багато такого було. Двійко діток постраждало: тринадцятирічний хлопчик і ще один хлопчина.

Пам’ятаю той день, коли у нас почалися перші обстріли. Виходиш у двір, на город – і не знаєш, що робити: чи бігти, чи не бігти. По небу тільки летить – ми вже бачимо. Розгромили дуже багато всього, навіть наші п’ятиповерхові будинки.

Зараз у мене зв’язку з Кам’янкою немає. Я не знаю, як вони там живуть. Не можу зв’язатися ні з мамою, ні з сином, ні з ким. Я виїхала 30 вересня. Якраз того дня, коли в Запоріжжі розбомбили авторинок. Син не захотів виїжджати. Аргументував тим, що не потягне оплачувати все. Мама вже літня, сказала: «Що буде - те й буде». 

А загалом багато нас виїхало. У Запоріжжі чимало наших. Тут видають гуманітарну допомогу. Зокрема, я отримала поміч від Фонду Ріната Ахметова. Вони найперші мені допомогли. Дзвонила, хотіла подякувати, але не додзвонилася, «Гаряча лінія» була зайнята. Тож вам подякую. Хороше все таке, саме те, що потрібно: цукор, морська сіль, макарони тощо.

Зараз я не знаю – чи є в мене квартира, чи немає. Біля мами по сусідству чоловік не встиг виїхати до дітей – так росіяни уже зайшли в його житло і живуть там. Все позабирали, пограбували.